124 Розділ

— Ти вбив мого тата, Каель... — прошепотіла я, і це слово пропекло мою душу наскрізь. — Як мені з цим жити? Як мені дихати поруч із тобою?

— Я не знав! — задихаючись від власних сліз, закричав Каель, піднімаючи на мене обличчя, знівечене невимовним розпачем. — Я присягаюся тобі життям, Еві, я не знав, чий це дім, поки не побачив на робочому столі твою дитячу фотографію! Я намагався відвести ствол! Я намагався зупинити це, але Господар... він дав команду іншому снайперу! Я лише намагався перехопити кулю, але було пізно! Це я... це через мене!

Він схопив мою руку й із силою притиснув до своїх губ.

— Вбий мене, Евілін... Благаю тебе, вбий мене прямо зараз. Візьми той ніж, встав в серце, зроби те, чого я тебе вчив! Я не можу дивитися в твої очі й бачити там тінь твого батька. Я не можу жити з тим, що я знищив твоє світло.

— Я не можу тебе вбити... — ридала я, цілуючи його мокре, гаряче чоло, його щоки, змиваючи своїми сльозами його провину. — Я ненавиджу той день, коли ти пішов, я ненавиджу Онікс... але я не можу вбити тебе, Каель. Бо якщо я вб'ю тебе, я остаточно вб'ю те маленьке дівчатко, яке чекало тебе на шовковиці.

Я повільно відхилилася й подивилася в його обличчя. Його очі були червоними від сліз, а по щоках разом із дощовою водою текли гарячі струмені.

Чоловіки плачуть? — промайнула в моїй голові дика, заціпеніла думка.

Я завжди вважала, що такі, як він, нездатні на слабості. Що загартовані вбивці не знають болю, не знають жалю й розпачу. Але зараз передо мною сидів не безжальний виконувач чужих наказів. Переді мною був той самий хлопчик, якого колись зламав і перетер на порох цей жорстокий світ. Людина, яка роками ховала свій біль за залізною маскою й отруйними підколками, аби просто не звар'ювати.

Всередині мене щось остаточно переломилося. Старі образи, отруйна ненависть і прагнення помсти — усе це розпалося на дрібний попіл, який миттєво змило дощем. Я зрозуміла: якщо я не довірюся йому зараз, ми обоє загинемо в цій темряві. Я повинна відпустити минуле, щоб вижити в теперішньому.

Я простягнула тремтячі пальці й дбайливо витерла гарячу сльозу з його вилиці.

— Я довіряю тобі, Каелю... Я вірю тобі, — тихо, але дивовижно твердо мовила я, дивившись прямо в його червоні очі.

Каель застиг, ніби від раптового удару. Його погляд замиготів від шоку, він задихнувся вологим повітрям і знову схопив мої долоні, притискаючи їх до своїх грудей.

— Ти... ти не повинна, Еві, — вичавив він із невимовним болем, хитаючи головою. — Після всього, що я зробив, після того, як я провалив усе, що міг... ти не маєш вірити мені.

— Я вірю не вбивці, — прошепотіла я, опускаючи чоло на його вологе плече. — Я вірю людині, яка підставила своє горло під ніж в моїй руці. Мені більше немає кому довіряти в цьому світі, Каелю. Тільки тобі.

— Я зроблю все, щоб захистити тебе, — гаряче прошепотів він прямо в моє волосся, заплющуючи очі. — Присягаюся тобі.

Він не сказав більше жодного слова.

Поволі, мов у сповільненій зйомці, Каель підвівся з колін. Дощ дріботів по його вологій куртці, але він, здавалося, зовсім перестав відчувати холод. Він рвучко зняв її з себе й кинув її на заднє сидіння машини.

Потім він нахилився до мене, дбайливо, але залізним хватом підхопив під спину й коліна та підвів з землі. Без жодного звуку Каель доніс мене до машини, відчинив пасажирські двері й обережно посадив на переднє сидіння. Сівши за кермо, він зачинив двері, відтинаючи нас від шуму зливи.

Двигун знову заревів, і авто м'яко рушило з місця, повертаючись на темне шосе. Дорога минула в суцільному, важкому мовчанні, яке тиснуло на вуха сильніше за будь-який крик. У салоні працювала пічка, намагаючись зігріти нас, але повітря лишалося морозним від нашого загнаного дихання та гострого запаху дощової води, що стікала з нашого одягу. Я сиділа, обхопивши себе руками за плечі, і дивилася на його застиглі пальці на кермі.

Жоден із нас не наважувався розірвати цю тишу. Кожен кілометр, який наближав нас до маминого будинку, відчувався як відлік до вибуху. Стрілка спідометра тремтіла на високій позначці, але всередині машини час, здавалося, зупинився остаточно, залишаючи нас двох сам на сам із жахливою правдою, яка тепер стояла між нами.