123 Розділ

— Сказав.

— Ти здійснив свою мрію...

Його плечі під моїми долонями миттєво здригнулися. Він повільно, побоюючись зробив різкий рух, розвертаючись в моїх обіймах. На дні його очей більше не було холодного кілера — там ховався той самий хлопчик, якого я втратила багато років тому.

— Ти знаєш? — прошепотів він, і його голос зрадив його, зірвавшись. — Ти впізнала? Ти згадала мене?

— Так... — самотня, пекуча сльоза скотилася по моїй щоці, і дощ миттєво підхопив її. — Як можна було не згадати того, хто розповів мені, що якщо зловити кленовий листик і загадати бажання, воно обов'язково здійсниться? Як не згадати того, з ким я провела все своє дитинство? З ким ми рятували безпритульних тварин і місяцями будували той дурний дім на дереві в лісі?

Я підняла на нього погляд.

— Як можна було забути того... хто просто одного дня поїхав і навіть не попрощався зі мною?

Каель зажмурився. Обпалена дощем шкіра на його вилицях здригнулася. Він повільно підняв рукав, ніби хотів витерти сльозу з мого обличчя, але в останній момент застиг, не наважуючись доторкнутися до мене.

— Пробач... — тихо вичавив він.

— Чому ти пропав?! — знову вихопилося в мене з риданням. Я стукнула кулаками по його грудях, але цього разу не від люті, а від дикого дитячого розпачу. — Чому ти все-таки стримав свою дурну, жахливу обіцянку й став вбивцею?! Ти мав бути іншим, Каелю... Ти мав бути світлим, добрим і лагідним! А не цим суворим, холодним монстром без серця! Чому?!

Каель заплющив очі, і з його вуст вирвався рваний, майже беззвучний стогін. Він не відсторонився від моїх ударів, не перехопив мої тремтячі кулаки. Він просто стояв під нищівною зливою, дозволяючи мені бити його.

— Пташко... — прошепотів він.

Він повільно, з остеріганням підняв руки й нарешті накрив мої кулаки своїми долонями.

— Мені не дали можливості попрощатись. Мене забрали вночі. Як собаку. У десять років, Евілін. Десять!

Я застигла, забувши, як дихати. Клубок у горлі стиснувся до дикого, нестерпного болю.

— Я сидів у чорному фургоні, притискав до грудей той клятий сухожильний кленовий листик, який ми зловили з тобою за день до того... і загадував лише одне бажання. Одне-єдине, — Каель підніс мої руки до своїх вуст і гаряче, задихано припав губами до моїх замерзлих пальців. — Я благав Всесвіт, щоб ти ніколи не дізналася, куди я зник. Щоб ти пам'ятала мене тим хлопчиком, який будував із тобою халабуду на дереві й тягав додому поранених кошенят.

Сльози лилися з моїх очей беззупинно, зливаючись дощем, але біль у грудях тільки наростав.

— А чому... чому ти став цим? — вичавила я крізь ридання. — Ти ж обіцяв мені... Ми ж мріяли, що будемо рятувати світ!

— Бо в тому світі, куди мене кинули, не чого рятувати! — закричав він. — Там були лише клітки, батоги, залізо й інші діти, яких змушували битися за шматок хліба! Мені казали: «Або ти зламаєш шию йому, або він прострелить голову тобі». Я плакав перші три роки, Еві. Я щоночі кусав губи до крові, аби не вити на місяць і не кликати маму! Але світло там вбивали першим. Щоб вижити, щоб повертатися в думках до тебе, мені довелося вбити в собі все людське. Мені довелося стати зброєю, бо тільки зброя мала право жити!

Він впав на коліна просто на холодну землю переді мною.

Цей кремезний, небезпечний чоловік, який запевняв, що в ньому немає серця, зараз стояв на колінах у багнюці під нищівним дощем, обхопивши мої стегна й уткнувшись обличчям мені в живіт. Його плечі дико, судомно здригалися від глухих, загнаних ридань, які він придушував у собі роками.

— Я так хотів бути світлим для тебе... — вив він прямо в мою мокру куртку, і його голос розривав ніч на шматки. — Я щодня згадував твої посмішки, твій дитячий сміх. Це було єдине, що не давало мені остаточно перетворитися на звіра. Але коли ти стала свідком, я навів справки і дізнався хто ти... я зрозумів, що пекло прийшло по мене.

Я опустилася на коліна поруч не звертаючи уваги на холод. Я обняла його за шию, уткнувшись носом у його мокре, терпке волосся, й заридала вголос, більше не в змозі тримати цей біль у собі.