121 Розділ

— Ні. Не від нього.

— Не від нього? Каелю, від кого ти залежиш? Хто має над тобою таку владу?

— Ти питаєш, але ти не готова почути відповідь. Ти граєш в ігри, правил яких не знаєш.

— Я не граю! — я закрутила головою, відчуваючи, як вологе волосся липне до щок. — Ти затягнув мене в цей морок, ти дав мені в руки зброю, ти показав мені свої точки смерті! Ти сам відкрив ці двері, Каелю! А тепер робиш вигляд, що я сторонній спостерігач?!

— Бо ти й є стороння! — закричав він раптом, але в його голосі не було зневаги, тільки лютий, рваний біль. — Ти світла, Уінтер. У тебе є мама, у тебе є життя, у тебе є майбутнє, де немає крові на руках! А я... я прокидаюся щоранку й намагаюся згадати, коли саме я перестав бути людиною. Ти кажеш мені «знайди дівчину», кажеш «зроби її своїм життям»... Ти взагалі чуєш, яку нісенітницю ти верзеш?!

— Це не нісенітниця! Це шанс вирватися!

— Немає ніякого шансу! — він зробив крок до мене, схопивши мене за плечі. — Коли я дивлюся на тебе, мій розум оре, що я повинен відвезти тебе на край світу й сховати. А серце... серце, якого в мене, за твоїми словами, немає, хоче залишити тебе поруч. Навіть якщо це знищить нас обох. Навіть якщо ти щодня дивитимешся на мене з ненавистю за свого батька.

— Каелю... — моє дихання перехопило.

— Я залежу від тебе, Уінтер! — його голос зірвався на шепіт, і він нахилився так близько, що наші носи майже зіткнулися. — Не від Господаря. Не від Оніксу. Від кожного твого погляду. Від того, як ти вимовляєш моє ім'я. Від того, що ти єдина, хто бачить у мені не просто інструмент...

Але раптом Каель різко смикнувся. Його обличчя спотворилося від внутрішнього спазму. Він рвучко випустив мої плечі, розвернувся до мене спиною й закричав — диким, глухим, тваринним криком відчайдушності прямо в порожнечу нічної траси. Цей крик розірвав шум зливи, вибиваючи з його грудей увесь накопичений, отруйний біль.

— Я не знаю, як це пояснити, Еві... — його голос хрипів, розриваючись на плямисті, рвані вдихи. — Я ніколи у своєму проклятому житті не відчував нічого подібного. Я навіть не знаю, чи має право така худоба, як я, називати це просто «емоціями». Все моє життя було зіткане з бруду. Мій світ завжди був замерзлим і мертвим. А те, що ти робиш зі мною... Це щось абсолютно нереальне. Це схоже на диво, коли ти піднімаєш голову й годинами дивишся на нескінченні липневі зірки, забуваючи, як дихати. Це як відчути перше справжнє, живе тепло в самому серці лютої, смертельної зими. Як стояти під осіннім дощем і не ховатися від нього, бо він більше не здається чужим чи холодним… Ці почуття... Еві, вони повільно, розриваючи мої старі шрами, розквітають прямо в моєму гнилому серці. І я божеволію від того, що не можу це зупинити. І ще більше — від того, що я більше не хочу це зупиняти.

Він стояв передо мною — високий, напружений, із важко опадаючими плечима. Дощ стікав по його чорній куртці. Я застигла на мить, дивлячись на його важке дихання. Потім повільно, не відчуваючи під собою ніг, зробила кілька кроків вперед.

Я підійшла до нього ззаду. Мокре від дощу пальто торкнулося його спини. Я обережно, повільно простягнула руки й обійняла його за талію, притискаючись щокою до його мокрої, важкої спини. Його тіло під моїми долонями миттєво скам'яніло від несподіванки.

— Дозволь думати, що тебе змушують вбивати, — прошепотіла я прямо в його мокру куртку, заплющуючи очі. Сльози й дощ гарячими струменями текли по моїх щоках. — Дозволь вірити, що це не твоє бажання... що всередині тебе ще залишилося щось людське.

Каель не поворухнувся, але його важке дихання на секунду затамувалося.

— Дозволь лишатися поруч, — тихо вичавила я з себе останні слова, міцніше стискаючи пальці на його талії. — Будь ласка. Не проганяй мене в цей морок одну.

Каель стояв непохитно, мов кам'яна брила, не торкаючись моїх рук, що міцно стискали його талію під зливою. Він не робив жодного руху, аби відштовхнути чи пригорнути мене.

— Я боюсь темряви, — прошепотіла я.

— В мені більше темряви, ніж в будь-кому, — глухо, майже неживо відповів він. 

— Я боюсь темряви, яка навкруги, — вичавила я, міцніше притискаючись обличчям до його куртки. — А ти проганяєш усіх монстрів, які навколо. Ти сказав... ти сказав, що ми знайомі більше, ніж тиждень.