120 Розділ

На мить у його світлих очах спалахнуло щось моторошне, дике, а потім вони остаточно згасли, ставши скляними й порожніми.

— Ти цього хочеш? — процідив він крізь зціплені, тремтячі від холоду й люті зуби. Він сильніше стиснув мої руки, підтягуючи мене ближче до себе. — Хочеш, щоб я був монстром? Щоб я відповідав усім твоїм уявленням про вбивцю твого батька?!

— Ти і є монстр! — вичавила я, хоча серце в грудях розривалося на шматки, а дихання захоплювало від крижаного вітру. — Ти продав свою душу за гроші й накази! Ти не вмієш відчувати, Каелю! У тебе замість серця шматок заліза!

— Якби в мене замість серця був шматок заліза, я б зараз не стояв тут під цією клятою зливою! — закричав він, і в його голосі вперше прозвучав справжній, неконтрольований розпач. — Я б не вчив тебе тримати ніж, щоб ти, Евілін, колись не встромила його в мене ж! Я б просто використав тебе й викинув!

— То викинь! — наче божевільна закричала я у відповідь. — Чому ти цього не робиш?! Каель, чому ти не викинеш мене?!

— Бо я не можу! 

Каель рвучко притягнув мене до себе, і я плечима врізалася в його вологу, важку куртку. Його груди ходили ходуном, а дихання було гарячим, важким і рваним.

— Не можу, розумієш? — прошепотів він уже прямо мені в губи, нахилившись так близько, що наші лоби зіткнулися. — Я можу вбити кого завгодно. Але я не можу просто розвернутися й піти від тебе. І це лякає мене більше, ніж весь Онікс разом узятий!

Я затамувала подих. Тіло дико тремтіло — чи то від холодного дощу, чи то від його слів, які пробили останній захисний шар мого глухого заперечення.  Я рвучко відштовхнула його від себе, впираючись долонями в його вологі, важкі від дощу груди.

Каель зробив крок назад, дозволяючи мені вирватися. Дощ продовжував лити стіною, б'ючи по даху машини й змиваючи з мого обличчя сльози, але всередині палав цілий пожар. Я задихалася від холоду, від утоми й від цього дикого, розриваючого відчуття в грудях.

— Не смій на мене тиснути! — вихопилося в мене крізь дрож. — Ти гадаєш, мені легко?! Я їхала в цій клятій машині й усю дорогу думала... Я шукала тобі виправдання! Мені було нестерпно гидко від самої себе, але я намагалася переконати себе, що ти мав причини. Що на всі ті вбивства, на увесь той біль у тебе були свої, вимушені, причини! Щоб просто дозволити собі сидіти поруч із тобою й не збожеволіти від провини перед татом!

Каель поволі навів на мене свій світлий, згаслий погляд. Вода стікала по його вилицях, а в очах застигла така глибока, незрушна темрява, що мені на секунду стало моторошно.

— Ти ніколи не зрозумієш мене, Еві, — тихо, але дивовижно чітко мовив він, і його голос прорізав шум зливи. — Ніколи. Ти не я. Ти не бачила того, що бачив я, і не робила того, через що мені довелося пройти. Тому ти цього не зрозумієш.

— А я хочу зрозуміти! — закричала я у відповідь, ступаючи прямо в калюжу назустріч йому. — Чорт забирай, Каелю, я хочу зрозуміти! Я не хочу, щоб ти був таким... Я ненавиджу той морок, у якому ти живеш! І я хочу осягнути це не для того, щоб тебе відбілити, а щоб дати тобі бодай щось замість цієї кривавої прірви! Щоб у тебе з'явилося бодай щось світле! Я хочу показати тобі, що існує нормальне життя. Я хочу, щоб ти перестав вбивати.

Каель гірко, тихо засміявся — це був сухий, позбавлений радості звук, від якого стиснулося серце.

— Ти нічого не зможеш мені дати, Уінтер, — відрізав він, і в його голосі знову з'явилися залізні нотки. — Я цим живу. Робота, кров, порох — це і є моє життя. Іншого в мене немає й ніколи не було.

— То знайди! — вигукнула я, дивлячись йому прямо в очі й не зважаючи на вітер. — Знайди собі дівчину! Покохай когось, побудуй нормальне життя й зроби її своїм життям! Перестань бути просто зброєю в чиїхось руках!

Каель повільно похитав головою, не відводячи погляду.

— Пізно. Я вже залежу.

Мій розум миттєво зачепився за це слово. Тінь Оніксу знову постала між нами, холодна й нищівна.

— Від Господаря… — прошепотіла я, відчуваючи, як підступає липка тривога.

Каель замовк. Він довго, не кліпаючи, дивився на мене крізь сіру завісу зливи. Його світлі очі заграли дивним, важким відтінком, у якому більше не було люті — лише якась небезпечна, беззахисна й виснажлива щирість. Краплі дощу стікали по його губах, але він навіть не здригнувся від холоду.