119 Розділ

— Мені боляче говорити про тата! — вихопилося в мене з дикою, наболілою тугою. — Мені боляче дивитися на тебе й згадувати його! А мама... мама просто не переживе, якщо дізнається хоч краплю цієї брудної правди. Ти зрозумів мене?

Каель поволі простягнув руку й обережно торкнувся мого підборіддя, змушуючи мене зустрітися з його поглядом. В його очах не було ані знущання, ані холоду — лише темний, глибокий жаль.

— Я зрозумів, — тихо відповів він. — Для твоєї мами мене не існує як загрози. Я буду тим, ким ти скажеш. Я не вимовлю жодного слова про твого батька. Обіцяю. 

Я заплющила очі, вдихаючи вологе повітря салону, і повільно кивнула, намагаючись заховати тремтіння рук.

— І ще одне, — я перехопила його руку, що тримала моє підборіддя, і силою відштовхнула її. — Щоб ти навіть не думав якось підозрювати мою маму. Вона ні про що не знає! Взагалі нічого! Батько нічого нікому не розказував ніколи. Тому якщо в твоїй хворій голові промайне думка, що вона має відношення до цієї папки, або якщо ти просто заради забави захочеш її чіпати... краще вбий мене одразу. На місці.

— Еві! — очі Каеля спалахнули темним, розлюченим вогнем. — Я не такий!

— Ти якраз такий! Ти найманець! Ти виконуєш накази Господаря!

— Ні, ти не розумієш... — видавив він.

— Моє серце так каже! — перебила я його на півслові. — Воно волає про це кожну секунду, коли я поруч із тобою!

Каель не витримав. Він різко вилаявся крізь зціплені зуби, рвучко відчинив двері й вийшов із машини просто в леденючий, зливний дощ. Двері з гучним брязкотом зачинилися.

Ми не договорили. Я не збиралася залишати останнє слово за ним. Я вискочила з Porsche слідом. Крижані краплі миттєво обпекли обличчя, просочуючи одяг і змішуючись із моїми гарячими сльозами. Вітер рвав волосся, але я ступила вперед, дивлячись на його високий, напружений силует біля капота.

— Ти брешеш! — закричала я крізь шум зливи. — Ти брешеш самому собі, Каелю!

Він повільно розвернувся до мене. Дощ стікав по його пасмах, по гострих вилицях, одяг миттєво прилип до забинтованого плеча, але він навіть не здригнувся.

— Ні! — його голос перекрив гуркіт негоди. — Я кажу правду! Я ніколи б не зашкодив твоїй матері! Я не чіпаю безневинних!

— А що розум каже?! — я зробила крок до нього, прямо в калюжу, відчуваючи, як від болю й люті розриваються груди. — Що твій тверезий, холодний розрахунок каже про мене і про неї?! Мій розум волає, що ти — вбивця! А твій розум?! Він що, мовчить?!

Каель мовчки дивився на мене. Його світлі очі знову здалися прозорими, повними такого нестерпного, дикого болю, якого я в ньому ще ніколи не бачила. Він підійшов упритул, ігноруючи дощ, і зупинився за сантиметр від мого обличчя.

— Мій розум не мовчить, Еві, — тихо, але так виразно, що кожне слово впеклося в шкіру, мовив він. — Він щосекунди нагадує мені, хто я такий. І щосекунди оре, що я не маю права навіть дихати з тобою одним повітрям. Але я все одно тут. Поруч із тобою.

— То чому ти не йдеш?! — закричала я, гарячково штовхаючи його в груди обома руками. — Якщо твій розум такий розумний, чому ти просто не кинеш мене на цій бісовій дорозі?! Віддай мою валізу й зникни!

Каель навіть не похитнувся від мого удару. Дощ лив стіною, перетворюючи наші вигуки на глухий шум серед порожньої траси. Його темне волосся геть намокло, пасма липли до лоба, а з підборіддя стікали холодні струмені.

— Тому що ти й трьох годин не проживеш без мене! — рявкнув він у відповідь, його голос прорізав шум зливи, мов грім. — Ти гадаєш, Жнець грається?! Ти гадаєш, він почекає, поки ти спокійно вип'єш чаю з мамою й поплачеш у подушку?! Він перериє кожне село, кожну квартиру, кожну нору!

— І це робить тебе моїм рятівником?! — я знову вдарила його в груди, вже не тямлячи себе від люті, болю та безсилля. — Ти досі робиш вигляд, що захищаєш мене! Але ти такий самий! Ти звір із тієї ж самої зграї! Ти витягнув мене з того ангара не тому, що тобі шкода мене, а тому що я — твій єдиний шанс вийти на Жнеця! Твоя здобич! Ось чому ти терся біля мене.

— Перестань верзти цю нісенітницю! — Каель рвучко перехопив мої зап'ястя. — Якби ти була для мене просто розрахунком, я б залишив тебе там! Я б дав Господарю пустити тобі кулю в лоб і спокійно закрив би цю справу!

— Краще б ти так і зробив! Краще б ти застрелив мене ще тоді, у кабінеті! Це було б милосердніше, ніж тягати мене за собою й змушувати дивитися на тебе! Змушувати шукати в тобі бодай щось людське!