118 Розділ

Ми повернулися в підземний гараж. Каель закинув сумку на заднє сидіння, відчинив для мене пасажирські двері й чекав, поки я сяду, після чого знову швидко закрив їх і сів за кермо. Двигун низько заревів, заповнюючи бетонний гараж глухим луном. Ворота безшумно розсунулися, випускаючи нас у холодну, непроглядну ніч.

Дорога до маминого будинку здавалася нескінченною. Погода різко зіпсувалася: з неба почав сіяти дрібний, сирий дощ, від якого асфальт блищав під світлом поодиноких ліхтарів, мов загартоване скло. Двірники з ритмічним тихим скрипом згортали краплі з лобового скла.

У салоні знову запанувала тиша. Я дивилася на профіль чоловіка. Каель велів машиною одною рукою. Він мовчав, прикувавши погляд до порожньої траси, а я згадуювала відчуття важкого пістолета, холодне лезо біля його шиї. Навколо нас розгорталася справжня буря, і ми неслися прямо в її центр.

Я знову й знову повертала голову, вдивляючись у його профіль у темряві салону, яку лише злегка розсіювало холодне світло панелі приладів.

Він був бісівсько, майже небезпечно гарним. Різкі, гострі лінії вилиць, стиснуті в сувору смугу губи, прямий ніс і цей прозорий, крижаний погляд світлих очей, у якому ховалася суцільна безодня. У кожному його русі відчувалася звірина, загартована роками небезпеки грація. Він виглядав як людина, створена для темряви, якої я смертельно боюся. Для холодної зброї та чужих наказів. Як істота з зовсім іншого, кривавого світу, де немає місця жалю.

Але під цією маскою загартованого вбивці я бачила іншого Каеля. Того, чиї пальці злегка тремтіли, коли він торкався мого обличчя. Того, хто добровільно підставив своє горло під моє лезо, віддаючи власне життя в мої руки. Того, хто йшов проти всього Онікса та Господаря — лише для того, щоб я зробила ще один подих.

Кожному поступку можна знайти виправдання... 

Я лихоманково шукала це виправдання. Збирала по крихтах кожен його жест, кожен погляд, кожен захисний крок. Я вигадувала їм виправдання не для того, щоб вибілити його в очах світу. Я робила це для себе. Щоб мати хоч якесь моральне право не вистрибнути з цієї машини на ходу. Щоб дозволити собі знаходитися поруч із чоловіком, який забрав життя мого батька і зіпсував моє. Щоб виправдати це дике, неправильне, отруйне відчуття безпеки, яке я відчувала тільки поруч із ним.

Я обманювала сама себе, бо якщо я зізнаюся, що він — просто безжальний вбивця, то ким тоді стаю я, коли дозволяю йому торкатися мене?

— Ти надто голосно думаєш, Еві, — тихо, не відриваючи очей від дощової дороги, мовив Каель. Його голос прорізав тишу салону, мов тонка сталь.

— І про що я думаю?

— Не знаю... Про те, який я гарний, або щось на кшталт такого, — Каель поволі повернув голову й глянув на мене.

Його звичний сарказм цього разу не викликав у мені роздратування. Лише важкий, пекучий клубок у горлі.

— Зупини машину, — мовила я рівним, надто тихим голосом.

— Щоб ти від мене втекла? — Каель навіть не скинув швидкість, лише міцніше стиснув кермо.

— Ні. Мені треба тобі дещо сказати.

Він мовчки глянув на мене, оцінюючи мій вигляд, після чого з'їхав на узбіччя й плавно натиснув на гальма. Porsche зупинився на темній, порожній ділянці траси під сирим дощем. Двигун стих, залишилося лише тихе шепотіння крапель по даху.

Я розвернулася до нього всім тулубом, відчуваючи, як стискається серце.

— Ми зараз їдемо до моєї мами, — почала я, і мій голос зрадницьки сипнув. — Вона нічого не знає. Взагалі нічого. Вона знає лише те, що тата більше немає… і намагається жии далі.

Каель мовчав, уважно стежачи за кожним моїм подихом.

— Ким ти будеш для неї, Каелю? — я впилася в нього поглядом, шукаючи відповідь у його світлих очах. — Моїм колегою? Знайомим? Охоронцем? Мені байдуже, що ти вигадаєш, але є одне головне правило.

Я зробити паузу, бо дихати стало важко. Тінь батькового обличчя спалахнула перед очима, змушуючи здригнутися.

— Ти ніколи... чуєш, ніколи не згадуєш мого батька. Ні його ім'я, ні його роботу, нічого про нього. Якщо ти скажеш про нього бодай слово... якщо мама щось запідозрить...

— Еві... — м'яко почав він, але я перебила його.