116 Розділ

Я завмерла. Потім повільно, з остеріганням простягнула руки й узяла його. Важке, холодне залізо лягло в мою долоню, змушуючи пальці мимоволі стиснутися навколо рукоятки.

Цей чоловік щойно добровільно дав мені зброю в руки...

Це був третій раз у моєму житті, коли я тримала справжній пістолет. Але зараз, у цій білосніжній, стерильній кімнаті, це відчувалося зовсім інакше. До жаху, до крижаного трепету в грудях. Мені було страшно від самої ваги цієї зброї, але ще страшнішим було це раптове, моторошне відчуття: у моїх долонях зараз лежала влада. Відчуття, що чиєсь життя прямо зараз перебуває в моїх руках, і тільки мені вирішувати, житиме ця людина чи поплатиться за все.

Один рух пальця — і Каеля більше не буде. Не буде людини, яка вбила мого батька. Але я не хотіла цього. Я не хотіла вирішувати людські долі, не хотіла грати в Бога й не хотіла ставати такою, як вони.

— Каелю... — прошепотіла я, відчуваючи, як тремтять мої пальці на залізі, і підняла на нього погляд, повний розпачу. — Він надто важкий, — прошепотіла я, дивлячись на чорний метал у своїх руках і намагаючись змусити пальці не тремтіти. — Я не можу, Каелю. Взяти це в руки — це як добровільно переступити через якусь межу, з якої немає вороття.

— Межі вже давно немає, Еві, — тихо відповів Каель, роблячи крок до мене. Він стояв так само беззбройний, спокійний, дивлячись прямо на пістолет у моїх долонях. — Вона зникла тієї секунди, коли Жнець дізнався твоє ім'я. Зброя не робить тебе монстром. Вона лише дає тобі секунду, щоб вижити.

— Я не хочу бути такою, як ти! — вихопилося в мене з пекучим болем. — Я не хочу вирішувати, кому жити, а кому вмирати! Я не вбивця, чуєш?!

— Я й не роблю з тебе вбивцю, — м'яко, але твердо заперечив він. Його світлі очі зазирали прямо в мої, випалюючи залишки сумнівів. — Вбивця — це той, хто тисне на курок задля вигоди чи наказу. А це... це твоя гарантія, що ніхто й ніколи не зможе поставити тебе на коліна.

— А якщо я поверну це проти тебе? — я зввела погляд на його груди, де прямо під бинтами калатало серце. — Ти даєш мені це, знаючи, як сильно я тебе ненавиджу?

— Якщо ти вирішиш, що це єдиний спосіб полегшити свій біль — стріляй. Я не буду рухатись. 

Каель підійшов упритул ззаду. Його велике, гаряче тіло накрило мене збоку, а плече торкнулося мого. Він повільно простягнув свої руки, обхоплюючи мої тремтячі долоні, що стискали рукоятку. 

— Ліва рука накриває праву, — прошепотів він прямо біля мого вуха, налаштовуючи мій хват. — Великі пальці паралельно затвору. Не схрещуй їх, бо затворна рама знесе тобі шкіру при віддачі.

Його гаряче дихання обпікало мою шию, змушуючи сироти бігати по шкірі. Мені було нестерпно тісно поруч із ним, але його рухи випромінювали таку залізну впевненість, що мої пальці мимоволі підкорилися.

— Випростай лікті, але не блокуй їх повністю, — продовжив він, плавно піднімаючи мої руки на рівень очей. — Ноги на ширині плечей. Трохи нахили корпус уперед. Ти повинна відчувати опору, а не валитися назад.

Він трохи змістився, спрямовуючи дуло вглиб кімнати. Тільки зараз я помітила, що в самому кінці збройової, за товстим броньованим склом, облаштовано невеликий інтерактивний тир із гумовим покриттям стін. На стіні висіла паперова мішень у формі силуету людини.

— Дивись у цілик і мушку, — прошепотів Каель, міцніше стискаючи мої руки своїми, фіксуючи зброю нарівні з центром мішені. — Не шукай очима ціль, дивися прямо на кінчик пістолета. Мушка має бути рівно по центру цілика.

— Я не можу, я не вмію… — вичавила я, затамувавши подих.

— Глибокий видих, — наказав він м'яко, і його власна грудна клітка опустилася за моєю спиною. — На півподиху затримай дихання. Палець на гачок. Ніжно, Еві. Не смикай. Плавно тисни подушечкою пальця...

Він покрив мій вказівний палець своїм і повільно, контролюючи кожен міліметр руху, натиснув на курок разом зі мною.

Сухий, оглушливий постріл розірвав тишу кімнати. Сильна віддача штовхнула зброю назад, але Каель міцно втримав мої руки, не давши пістолету вириватися. У повітрі миттєво пахнуло їдким, терпким порохом.

У центрі мішені — прямо в грудній клітці паперового силуету — з'явилася чітка, обпалена дірка.

— Ось так, — тихо промовив Каель біля моєї скроні, не поспішаючи відпускати мої руки. — Тепер сама.