115 Розділ

Ми їхали в повній тиші. Автомобіль розрізав нічну темряву, і за вікном міські ліхтарі поволі поступилися місцем густим, темним силуетам дерев. Каель мовчки тримав кермо.

За п'ятнадцять хвилин ми завернули на приватну територію, обгороджену високим парканом. Перед нами постав його будинок.

Це був масивний двоповерховий особняк у стилі сучасного мінімалізму: суворі геометричні форми, панорамні темні вікна, оздоблення з темно-сірого штукатурного бетону та дерева. Будинок виглядав як неприступна фортеця — стильна, розкішна, але абсолютно холодна й відчужена.

Каель приклав електронний ключ, високі залізні ворота безшумно розсунулися, і ми запаркувалися в підземному гаражі.

Коли ми піднялися на перший поверх, я мимоволі затамувала подих. Інтер'єр вражав своєю просторістю та монументальністю. Величезна вітальня з двосвітним світлом і височенними стелями була виконана в темних, глибоких тонах: графітовий, вугільний, відтінки мокрого асфальту та темного дерева. Жодних зайвих дрібничок, дрібного декору чи затишного непотребу. Все було функціональним і красивим.

У центрі вітальні стояв низький, довгий диван із темної шкіри, перед ним — масивний кавовий столик зі зрізу чорного мармуру. Вздовж однієї зі стін тягнувся довгий біокамін, у якому зараз тьмяно жевріло синє полум'я. Підлога з полірованого бетону відбивала тьмяне світло вбудованих у стелю точкових ламп.

Я повільно проходила повз довгий консольний стіл біля сходів і раптом зачепилася поглядом за декілька чорно-білих фотографій у суворих металевих рамках.

Я підійшла ближче. На першому знімку був сам Каель — зовсім юний, мабуть, років п'ятнадцяти, із тим самим світлим, але вже тоді дико холодним поглядом, у формі зі зброєю через плече. На іншому — якісь безкрайні, випалені сонцем гори й силуети людей у військовій формі без розпізнавальних знаків. Жодних родинних фото, жодного натяку на дитячі свята чи теплі спогади. Тільки війна, тренування й самотність.

Каель тим часом зник на другому поверсі. Я чула його важкі, впевнені кроки на дерев'яних сходах, що ширяли в повітрі, закріплені прямо в стіну.

— Підійди, — раптом лунав його глухий голос зверху. — Я щось покажу тобі.

Я здригнулася, відводячи погляд від фотографій, і повільно піднялася на другий поверх.

Каель чекав мене у самому кінці довгого, напів темного коридору. Тут не було вікон, лише кілька дверних прорізів. Він стояв біля масивних залізних дверей, які виглядали так, ніби могли витримати пряме влучання снаряда. Біля ручки вмонтовано цифровий кодовий замок із біометричним сканером.

Він глянув на мене, ввів чіткими рухами чотири цифри й озвучив їх уголос:

— Пароль 1210.

— Це що за кімната? — прошепотіла я, зупиняючись за крок від нього.

Замок тихо клацнув, пролунав короткий електронний сигнал, і масивна плита поволі відхилилася всередину.

Усередині спалахнуло яскраве, біле денне світло. Моє серце впало кудись у п'яти.

Усі стіни від підлоги до стелі були вкриті перфорованими панелями, на яких у суворому порядку висіла зброя. Тут було все. Від компактних пістолетів до важких штурмових гвинтівок, снайперських гвинтівок із величезними оптичними прицілами. На окремих полицях під склом рівними рядами лежали ножі найрізноманітніших форм. Нижче, у спеціальних заглибленнях, застигли справжні гранати, а під ними — акуратно складені бронежилети, шоломи, розвантажувальні системи й цинки з патронами.

— Навіщо... навіщо ти мені це показуєш? — із жахом і розгубленістю запитала я, повертаючись до Каеля.

— Можуть бути різні ситуації, — сухо відповів Каель, дивлячись углиб кімнати. — Жнець знає про тебе. Онікс знає про тебе. Якщо мене не буде поруч, ти повинна мати змогу захистити себе.

— Якщо навіть і так, я не вмію стріляти, — вичавила я з себе, роблячи крок назад від цього смертоносного арсеналу. — Я навіть не знаю, як ніж правильно тримати.

— Я навчу, — просто мовив він.

Каель повільно пройшов всередину кімнати до стелажа з пістолетами. Його пальці легко ковзнули по холодних металевих рукоятках, він вибирав. Чоловік зупинився біля компактного, витонченого чорного пістолета, зняв його з кріплення й одним коротким рухом перевірив магазин.

Потім розвернувся до мене й без вагань простягнув зброю, тримаючи її за ствол — дулом до себе, прямо проти власних грудей.