114 Розділ

Я заплющила очі, вдихаючи його запах — суміш пороху, дороги, заліза й чогось дико терпкого, суто його. Усі мої захисні бар'єри рушилися з тріском, залишаючи лише це шалене, неправильне, але таке живе відчуття його тепла.

Він коротко, невагомо торкнувся моїх губ своїми — гарячий, дражливий поцілунок, від якого по спині пробіг електричний струм. Я здригнулася й з силою вперлася долонями в його оголені груди, відштовхуючи його від себе.

Але Каель був швидшим. З легкістю, ніби я важила як пір'їнка, він перехопив обидві мої зап'ястя однією своєю рукою, змикаючи свої пальці мов залізний браслет, і завів мої руки за мою спину. Друга його рука повільно, дивовижно обережно піднялася й лягла мені на щоку. Його великий палець ніжним рухом провів по моїй шкірі.

Він нахилився до самого мого вуха, і його важке, гаряче дихання обпекло шию.

— Поцілувати чи відпустити? 

— Відпусти!

— Брехня.

Це була брехня.

Суцільна, боягузлива брехня.

Я не можу. Я не маю права.

Він — вбивця. 

Чоловік, чиї рани я щойно перев'язувала, чиї губи ще зберігали смак моїх сліз — це той самий чоловік, який вистрілив у мого батька. Який пустив кулю в лоб людині, яка мене виростила. Я повинна його ненавидіти. Я зобов'язана проклинати кожну секунду, проведену поруч із ним. Я мушу знову й знову нав'язувати собі цю пекучу, отруйну ненависть, аби не потонути в його очах і не зрадити пам'ять про тата.

— Це не брехня! — процідила я крізь зціплені зуби, намагаючись вирвати зап'ястя з його мертвої хватки. — Відпусти мене, Каелю! Не смій торкатися мене своїми закривавленими руками!

Його палець на моїй щоці на секунду завмер. Погляд світлих очей миттєво згаснув, поступившись місцем знайомому, важкому мороку. Він чув це. Він зрозумів, про що я думала в цю секунду.

Каель повільно розімкнув пальці й відпустив мої зап'ястя. Його рука сповзла з моєї щоки, ніби він доторкнувся до розпеченого заліза.

Він не сказав жодного слова. Повністю мовчки одягнув футболку. Потім сів на диван, витягнув із кишені телефон і впився поглядом в екран. Важка, дзвінка тиша нависла над квартирою, тиснучи на вуха.

Я гарячково кинулася до спальні. Пальці тремтіли, коли я кидала у валізу перші-ліпші речі: джинси, светри, документи. У голові вирував справжній хаос. 

Я занадто різко це сказала. Ні. Це правда. Сувора, закривавлена правда. Він вбивця. Він убив мого тата. Я повинна його ненавидіти, як би серце не рвалося на частини від його коротких, ніжних дотиків. Застібнувши блискавку на валізі, я рішуче витягнула її в передпокій.

Каель миттєво підвівся з дивана. Без жодного звуку, навіть не глянувши мені в очі, він просто підійшов і м'яко, але беззаперечно забрав важку валізу з моїх рук.

Я застигла, спостерігаючи, як він бере свою куртку.

— Тобі... тобі не треба одяг? — вичавила я з себе, намагаючись пробити цю крижану стіну мовчання.

Каель накинув куртку й нарешті повернув до мене свій світлий, абсолютно згаслий погляд.

— Заїдемо до мене, візьмемо, — коротко кинув він, прокручуючи замок у дверях і виходячи першим у темний під'їзд.