113 Розділ

Каель раптом перехопив мою зап'ясток. Його пальці були гарячими й міцними, але він не стискав — просто тримав, змушуючи мене зупинитися.

— Я не балаболю, Еві, — його сміх миттєво зник, поступившись місцем важкій, глухій щирості. Він трохи підвівся, так що наші обличчя опинилися за кілька сантиметрів одне від одного. — Я кажу це, бо коли ти дивишся на мене зі злістю... я відчуваю, що ти бачиш мене. Не інструмент Оніксу, не монстра, який зробив купу помилок. А просто мене.

Я затамувала подих. Моя рука все ще була в його долоні, а інша застигла на його плечі, відчуваючи, як прискорено калатає його серце.

— Ти все одно падлюка, Каелю, — прошепотіла я, хоч у голові вже не залишилося жодного гострого слова для відповіді.

— Знаю, — м'яко відповів він, не зводячи з мене прозорого світлого погляду. — Але я милий.

— Замовкни вже й дай мені зав'язати вузол, — я висмикнула руку й з останніх сил повернула собі суворий вигляд, хоча щоки пекло так, ніби я простояла біля вогню.

Каель слухняно замовк, але куточки його губ продовжували зрадницьки тремтіти в переможній посмішці, поки я закінчувала перев'язку.

Я затягнула вузол на бинті трохи міцніше, ніж планувала, сподіваючись, що це змусить його нарешті стерти цю знущальну посмішку.

Каель навіть не поморщився. Натомість він повільно перехопив обидві мої долоні — брудні від крові, тремтячі від усього, що ми пережили. Його пальці, вкриті чорними лініями татуювання-змії, обережно обхопили мої зап'ястя.

— Закінчила з медичним катуванням, Уінтер? — м'яко прошепотів він, не відпускаючи мене.

— Поки що так, — відрізала я, намагаючись висмикнути руки, але він тримав міцно, хоч і дивовижно ніжно. — А тепер відпусти. Мені треба помити руки.

— Не поспішай.

Він повільно підвівся з дивана. Оскільки він був вищий за мене майже на голову, мені довелося закинути підборіддя, щоб дивитися йому в очі.  Каель підніс одну мою долоню до своїх губ і тихо, майже невагомо торкнувся вустами моїх кінчиків пальців. Потім другої. По моєму тілу пробіг такий сильний мороз, що я забула, як дихати. Щоки знову спалахнули яскравим рум'янцем.

— Каель... — спробувала я повернути суворий тон, але голос зрадницьки сипнув. — Ти переходиш межі.

— Які межі, Еві? — він трохи нахилився, і його очі заграли теплим, бісівським вогником. — Ті самі, які ти сама стерла півгодини тому, коли цілувала мене в ангарі? Чи ті, коли благала мене не вмирати?

— Я робила це, щоб врятувати свою шкуру! І щоб ти не забруднив мені совість своєю смертю! — випалила я, гарячково шукаючи виправдання.

— О, звичайно. Ти завжди шукаєш логічне пояснення того, що робиш від серця. Це так мило.

— Я не мила! Я ненавиджу тебе, ти забув?!

— Пам'ятаю кожне слово. Ти сказала, що ненавидиш мене. Сказала, що я падлюка. Що я гірший за Жнеця.

Він нахилився ще нижче, торкаючись кінчиком свого носа моєї щоки, від чого моє серце просто вибухнуло в грудях.

— Але знаєш, що найцікавіше, Уінтер? Ти дивишся на мене з такою люттю і з таким болем... тому що тобі не байдуже. Ти можеш бити мене по щоках, можеш штовхати, можеш приставляти пістолет до моєї голови... Але ти ніколи не зможеш дивитися на мене байдуже. І саме це зводить мене з розуму.

— Ти надто самовпевнений.

— Я просто бачу тебе наскрізь. Ти запевняєш себе, що я твій ворог, а сама обробляєш мої рани так, ніби я найцінніше, що в тебе залишилося.

— Ти просто мій єдиний шанс дістатися до мами й вижити.

Каель посміхнувся — м'яко, без жодної краплі фальші чи глузування. В його очах зараз була така безмежна, прозора ніжність, що в мене перехопило подих.

— Нехай буде так, дівчинко, — тихо мовив він, торкаючись лобом мого лоба. — Я буду твоєю зброєю. Чим завгодно. Поки ти дозволяєш мені бути поруч.