111 Розділ

Я схопила його за передпліччя, змушуючи розвернутися, і повела в залу. Я з силою штовхнула назад. Каель не чекав такої наполегливості — він втратив рівновагу й важко впав на диван. Я крокувала до нього, висячи над ним, мов суворий лікар, і схрестила руки на грудях.

— Мені що, роздягатися при тобі? — знущально хмикнув він, відкинувши голову на спинку дивана й розслаблено випроставши довгі ноги.

— Так, я хочу подивитися, наскільки все погано.

— Може, ти просто хочеш подивитися на мою фігуру? — Каель злегка нахилив голову, і в його світлих очах на секунду зблиснув бісик.

— Ти явно хворий, — видохнула я, закочуючи очі.

— Почалося... Знову починаєш обзиватись.

— А я й не закінчувала.

Жарт закінчився так само швидко, як і почався. Каель раптом став смертельно серйозним. Повторна хвиля болю, мабуть, боляче обпекла в плече, бо його вилиці напружилися. Він повільно підвівся з дивана, не зводячи з мене важкого, проникливого погляду.

Він ухопив пальцями край своєї чорної футболки й одним плавним, звичним рухом стягнув її через голову.

Я затамувала подих і мимоволі зробила крок назад.

Боже мій... Як він взагалі досі живий? — промайнуло в моїй голові, поки я з жахом роздивлялася його торс.

Його тіло було схоже на карту бойових дій. Твердий, рельєфний прес і широкі груди розрізали десятки білих, старих та глибоких багряних шрамів. На ребрах зліва застиг рваний слід, схожий на кульове поранення, а вздовж ключиці тягнулася довга, тонка смуга — явно від леза ножа. Вони були всюди. Кожен шрам — це чийсь наказ, чийсь постріл, чийсь удар, який він зміг пережити. 

На лівому плечі біліла свіжа, просочена червоними плямами медична пов'язка. 

Але найбільше мою увагу привернула його права рука. Від пальців, зап'ястя й вище по передпліччю до ліктя впліталося деталізоване, темне татуювання. Чорна змія з роззявленою пащею міцно обвивала його жилаву руку, ніби стискала її в смертельних обіймах.

Я поволі простягнула руку, пальці тремтіли, коли я наблизилася до його грудей, так і не наважуючись торкнутися цього суцільного болю.

— Каелю... — тихо, майже безвушно прошепотіла я, піднімаючи на нього очі. — Що вони з тобою зробили?..

Я повільно покрокувала по колу, не зводячи очей з його тіла. Каель застиг непорушно. Він заплющив очі, міцно змикнувши повіки, і безголосо дозволив мені роздивлятися кожен сантиметр своєї шкіри. Лише його рука із силою стиснула край футболки — так, що на передпліччі напружилися всі вени.

На його спині шрамів було не менше. Глибокі, смугасті сліди тягнулися через лопатки й опускалися до попереку, наче карбування про нелюдські тортури або виснажливі, жорстокі тренування.

Я зробила ще один повільний крок і повернулася до його обличчя. Каель усе ще не відкривав очей. Його дихання було важким, стриманим, а риси обличчя застигли.

Тремтячими пальцями я обережно піднесла руку до його боку. Мої подушечки торкнулися одного зі шрамів — високого, рельєфного, що розсікав шкіру прямо на ребрі. Я повільно провела пальцем униз по цій блідо-рожевій смужці, відчуваючи під шкірою твердість його кісток і застарілий біль цієї рани.

Мені ставало боляче від одного лише доторку. Сама думка про те, через що йому довелося пройти, щоб отримати ці мітки, різала мене зсередини. Від мого легкого, майже невагомого доторку Каель важко, глибоко вдихнув носом. Його грудна клітка високо піднялася, а м'язи на животі інстинктивно здригнулися під моєю долонею.

Не розриваючи цього невагомого контакту, я опустила руку нижче. Мої пучки блукали по блідих, спотворених слідах на його животі, зачіпали рвану мітку біля ключиці й зупинялися там, де шкіра все ще зберігала гарячий пульс. Мені здавалося, якщо я торкнуся занадто сильно, то йому знову буде боляче.

Я повільно підняла долоню вище. Мої пальці легенько прослизнули по його шиї, торкаючись напруженого кадика, і м'яко лягли на його щоку.

Долоня відчула колючу щетину й нереальну, майже обпікаючу теплоту. Каель не розплющив очей, але в ту ж секунду вся його кам'яна непорушність розпалася. Він поволі, з важким, уривчастим видихом похилив голову й із тихою, беззахисною ніжністю притиснувся щокою до моєї долоні. Його повіки сіпалися, а губи ледь помітно затремтіли, коли він повністю віддав свою вагу моїй тремтячій руці.