110 Розділ

Світ навколо мене остаточно розпався. Мама. Вона залишилася зовсім одна в старому будинку за містом. Я швидко витягнула телефон із кишені куртки, пальці дико тремтіли, не влучаючи по склу. Екран спалахнув, я лихоманково набрала її номер і приклала трубку до вуха, слухаючи довгі, нестерпні гудки, які розривали тишу в салоні машини.

Гудки тягнулися нестерпно довго, змушуючи моє серце калатати в самих скронях. Нарешті на іншому кінці пролунав сонний, здивований голос:

— Евілін? Доню, щось сталося? Чому ти так пізно?

— Мамо! — вихопилося в мене лихоманково, я міцніше стиснула телефон тремтячими пальцями. — Мамо, слухай мене уважно. Зачини всі двері й вікна. На всі замки, чуєш? Нікому не відчиняй, хто б це не був і що б тобі не казали! Поки я сама не приїду — взагалі не підходь до дверей!

— Евілін, ти мене лякаєш... Що коїться?

— Просто зроби це! Я скоро буду! — я скинула виклик, так і не давши їй поставити жодного запитання.

Авто промчав крізь нічне місто й різко загальмував біля мого будинку. Я першою вискочила з машини й піднялася на свій поверх. Біля моїх дверей стояв Ноа. Він відкинувся спиною на стіну, тримаючи руки в кишенях, і злегка посміхнувся, коли побачив мене.

— Кудись збираєшся? — здивовано спитав він, зчитуючи мій стривожений вигляд.

— Хочу маму навідати, — швидко кинула я, хапаючись за ручку дверей.

— Так пізно?

— Так... Люблю нічні поїздки.

— А як же портрет? — Ноа трохи нахилив голову, виглядаючи розчарованим. — Я хотів завтра малювати.

— Давай перенесемо, — відрізала я, не маючи сил на світські розмови. — Я не знаю, коли повернусь.

У цей момент з боку сходів з'явився Каель. Його кроки були важкими, а обличчя — похмурим і холодним. Він навіть не глянув на Ноа. Каель просто перехопив мене за плече, заштовхав у квартиру й кинув на Ноа крижаний, сповнений відкритої загрози погляд, після чого з брязкотом зачинив двері й прокрутив замок.

— Чому ти так категорично до нього ставишся? — здивовано й обурено спитала я, повертаючись до нього.

Каель не відповів. Він мовчки підійшов і міцно затулив мені рот долонею.

Я нахмурила брови й просто впилася в його руку своїми пальцями, намагаючись скинути її. Але Каель навіть не поворухнувся. Він вільною рукою різко зачепив скляну вазу на поличці біля передпокою. Ваза зі свистом полетіла донизу й з гучним тріском розбилася об кахель, розлетівшись на сотні уламків.

— Каель! — вихопилося в мене задихано, коли він нарешті прибрав долоню.

Він повільно нахилився до дверного вічка й трохи відкрив його заслонку, прислухаючись до тиші в під'їзді.

— Що? — прошепотіла я, підходячи ближче.

— Він слухає, — тихо, ледь чутно відповів Каель.

— Ти... а ти що робиш? — спитала я.

Каель відійшов від дверей і підійшов прямо до мене, випроставшись на повний зріст:

— Встановлював свою територію.

Ось так. Просто й безжально.

Лють і втома знову спалахнули в мені. Я з силою відштовхнула його від себе в груди:

— Перестань грати в ці ігри!

Але Каель від мого поштовху раптом здригнувся, покачнувся й глухо застогнав. Він миттєво схопився рукою за плече, притискаючи куртку, і його обличчя спотворилося від гострого болю.

Я завмерла, подивившись на його пальці, крізь які на чорну тканину швидко проступала темна, гаряча кров.

— Що з тобою?! — вигукнула я, забувши про всю свій гнів.

Він одразу вивернувся, відступаючи на крок, і роздратовано відмахнувся рукою:

— Нічого. Просто подряпина, облиш.

— Показав. Швидко, — мовила я голосом, що не терпів заперечень.