106 Розділ

— Еві! — цей крик Каеля розірвав простір ангара.

Зап'ястя Каеля вже були здерті до крові від кайданок. Я вже бачила таку картину. Він вже був з такими зап’ястями. Як часто його тримають так? Як часто катують?

— Я скажу! Скажу! — закричав Каель, і в його голосі більше не залишилося ні грама тієї холоднокровності, якою він пишався. Він здався повністю. — Не бий її! Я все скажу! Чуєш?! Все розкажу! Тільки не чіпай її більше!

Я важко дихала, спльовуючи кров на підлогу, і крізь пелену сліз дивилася на чоловіка навпроти. На Каеля. Який зараз ломався на моїх очах.

— Хто віддав наказ вбити Саймона Уінтера? — голос Жнеця прорізав тишу ангара, мов гостре лезо.

Каель підняв на нього виснажений, важкий погляд. Його дихання було рваним, а світлі очі застигли.

— Я... Я дав наказ, — вичавив він із сухого горла.

— Правильна відповідь, — з задоволенням мовив Жнець. — А хто натиснув на курок?

Каель заплющив очі на секунду, і його вилиці звело від судоми.

— Я натиснув.

Він?..

Усе всередині мене завмерло. Світ навколо остаточно рухнув, розпадаючись на дрібні, гострі уламки. Він вбив мого батька?.. Це він... це він вбив мого тата?! Чоловік, який закривав мене своїм тілом, який казав, що я "виключення"... Він був тим, хто вистрілив у мого тата.

— Чому помер Уінтер? — знову поставив питання Жнець.

Мовчання. Каель зціпив зуби, дивлячись у бетонну підлогу, і відмовився відповідати.

Важкий кулак найманця знову з розмаху врізався в моє обличчя. Головний біль вибухнув із новою силою, з розбитої губи знову пирснула гаряча кров, змішуючись із солоними сльозами. Я заглушено ахнула, проковтуючи важкий важіль болю.

— Я скажу! Перестань! — закричав Каель, розриваючи горло від розпачу. — Він був першим засновником Оніксу і мав компромат на Господаря!

— Правильно, — підтвердив Жнець, солодко посміхаючись під маскою. — А тепер я маю компромат на Господаря. Іронічно, правда?

Він повільно перевів погляд на мене.

— Тепер до тебе питання, красуне.

Я дихала через ніс, важко, рвано, спльовуючи кров на свої джинси. У голові палав лише один страшний факт: Каель вбив тата. Так само, як мав вбити і мене. Я була просто наступним ім’ям в його списку. Тато не був причетний до таких справ. Він ніколи не тримав пістолет в руках. 

— Де жовта папка з усіма іменами класу “А” Онікса? — спитав Жнець, нахиляючись до мого обличчя.

— Я... я не знаю, про що мова, — тихо, ледь чутно прошепотіла я крізь розбиті губи.

Жнець навіть не поворухнувся, лише дав знак. Найманець підійшов до Каеля й з усієї сили вдарив його під дих. Каель зігнувся навпіл, задихаючись і хриплячи від болю, з його рота вирвався глухий стогін.

Але мені було байдуже. Мені було абсолютно, повністю байдуже. Він заслуговував на це. За кожен день мого болю, за кожну сльозу, за смерть мого тата — він заслуговував на кожне каліцтво.

— Знаєш, чому він вбив Уінтера? — раптом спитав Жнець, з цікавістю спостерігаючи за мною.

Я повільно підняла погляд, вдивляючись у темні щілини його маски.

— Замовкни, придурок! — крикнув Каель хриплим, розірваним голосом, намагаючись випростатися в кайданах. — Замовкни!

— У нього не було вибору, — проігнорував його Жнець, крокуючи навколо мого стільця. — Або твій батько, або він. Хтось мав померти. Він напевно зробив неправильний вибір... І ти тепер його ненавидиш, правда?

— Мій батько... тато не мав ніякого відношення до ваших справ! — через сльози й кров закричала я, і мій голос затремтів від люті. — Він взагалі не займався таким! Він був чесною людиною!