103 Розділ

Я повільно ходила по кухні туди-сюди, зжимаючи Луну в обіймах. Вона тихо муркотіла, притискаючись пухнастим животиком до моїх грудей, але навіть її м'яке тепло не могло розігнати той крижаний жах, що застряг у мені після нашої зустрічі в кав'ярні.

Я дурепа. Яка ж я дурепа.

Пальці лихоманково впивалися в шерсть кішки. Думки бігли навипередки, обпікаючи мозок: треба було не так. Усе треба було зробити не так.

Тоді, біля столика, я показала йому лише верхівку цього клятого досьє. Я злякалася. Злякалася його холодного, випаленого погляду, злякалася цих страшних цифр — 176 людей. Але ж я бачила там дещо більше! Чому я замовчала? Чому забрала телефон?

Треба було зразу спитати. Не бавитися в загадки, не ставити ці дурні запитання про його «угоди» й «систему».

Треба було сказати прямо в обличчя: «Каелю, я знаю. Я знаю, що я — твоя ціль».

Я зупинилася посеред кімнати й заплющила очі. Перед очима досі висів той останній рядок із червоною позначкою, який я приховала від нього: «Об'єкт підлягає остаточній ліквідації. Виконавець: Каель Дрейвенор».

Луна незадоволено нявкнула, відчувши, як сильно я її стиснула, і я повільно опустила кішку на підлогу. Вона прошмигнула під стіл, а я залишилася стояти в повній тиші порожньої квартири.

Чому?.. Чому, Каелю?

Якщо я — твій контракт, якщо я — просто черговий рядок у твоєму кривавому списку... чому ти досі не пустив мені кулю в потилицю? Чому в твоїх очах, коли ти дивився на мене під дощем, було стільки болю, ніби це тебе вбивають щосекунди?

Треба було спитати. Треба було вимагати відповіді: чому ти захищаєш мене замість того, щоб вбити?!

Я підійшла до кухонного столу, де лежав мій телефон. На екрані миготіло сповіщення — анонімне повідомлення про матеріали у справі Вейна на заводі «Оріон». Він сказав, що це допоможе закрити справу. Він пообіцяв, що це захистить мене.

Я подивилася на свої тремтячі руки й міцно стисла кулаки.

Ні, Каелю. Я не буду наївною дівчинкою, яку ти ховаєш за свою спину. Я дізнаюся правду. Навіть якщо ця правда коштуватиме мені життя.

На годиннику була друга дня.

Цілий день... Цілий клятий день я просиділа на цій кухні, провалюючись у власні думки, мов у болото. Голова розривалася від одного й того самого питання, яке тисячею голок впивалося в мозок: чому він не вбив мене? Чому?..

Я здригнулася, подивившись на екран телефона, де досі висіла адреса: Завод «Оріон».

Годі. Я більше не можу просто сидіти й чекати. У повідомленні йшлося про нові матеріали у справі Вейна — щось про заручників, про закриті схеми, про які ніхто не мав дізнатися. Я була переконана: якщо я зможу знайти ці папери першою, якщо розкрию злочини Вейна, я нарешті вирвуся з цього замкненого кола. Я йшла туди заради розслідування. Заради своєї свободи.

Я швидкими, майже механічними рухами одягнулася в темну куртку, викликала таксі й вийшла на вулицю.

Дорога здавалася нескінченною. За вікном авто промикали сірі силуети будинків, а в грудях наростав важкий, лихоманковий страх. Коли таксист зупинився біля заіржавілих воріт закинутої промзони й перелякано спитав, чи точно мені сюди, я просто кинула йому купюру й вийшла в сиру, холодну тишу.

Завод «Оріон» виглядав як величезний залізобетонний монстр, що заснув багато років тому. Навколо — жодної душі. Тільки вітер ганяв суховії та іржаві листи заліза десь на горішніх ярусах.

Я обережно ступила через напівзруйновану прохідну.

Мої кроки відлунювали від високих бетонних стін. Я крокувала повільно, притискаючись спиною до сирого каменя, хапаючи ротом важке, пильне повітря. Кожен шелест, кожен тріск сухої гілки під ногами змушував серце стискатися в крихітну грудку.

Крізь розбиті вікна під стелею падали бліді смуги обіднього світла, розрізаючи густий морок цеху. Я зробила ще кілька кроків углиб будівлі.

Я йшла довгим коридором, обережно заглядаючи в кожну кімнату. Серце калатало десь у горлі, а ліхтарик у моїй тремтячій руці вихоплював із темряви лише облуплену фарбу, іржу та розбите скло.

Нарешті коридор закінчився, і я ступила у величезний, похмурий ангар. Тут не було жодного вікна. Абсолютна, випалена темрява. Я посвітила ліхтариком углиб, але промінь світла просто розчинився в цій чорній порожнечі, не знайшовши жодної опори.

Раптом із тіні позаду мене хтось різко вихопив телефон з моєї руки, а інша міцна, важка долоня намертво закрила мені рот.

Жах не просто накрив мене — він паралізував. Повітря миттєво вибухнуло з легень. Я сіпнулася, дико борсаючись у цих залізних обіймах, готова гризти чужі пальці від розпачу, але мене міцно притиснули до широких грудей.

— Тихо... Це я, — луною пролунав біля самого вуха знайомий, важкий хрип.

Він повільно опустив руку. Я лихоманково обернулася.