Дата: середина грудня 1983 року
Місце: Підземна бібліотека Карпатської цитаделі
Зима увірвалася на українські землі з дикою, нестримною люттю, засипавши чорні руїни та вали глибокими заметами, які повністю відрізали цитадель від зовнішнього світу. Усередині глибоких підземних сховищ, видовжених у товщі вікових скель ще за часів домонгольської доби, панувало абсолютне затишшя. Повітря тут пахло старою шкірою фоліантів, вологим каменем і розплавленим воском численних свічок.
Андріан сидів за масивним дубовим столом, заваленим пожовклими пергаментами, рукописами та магічними суконами, які його загони вивезли з розгромлених європейських бібліотек і закритих архівів Ватикану. Його пальці повільно і зосереджено гортали сторінки манускрипту, знайденого у сховаках зруйнованого монастиря. Чорнило на сторінках було настільки старим, що розсипалося від найменшого дотику, але рунні символи та мова прадавніх пророцтв зберігали свою магічну енергію, непідвладну часу.
Світло зеленого полум'я від магічних світильників висвітлювало його виточене, холодне обличчя. Угорі, у спальнях фортеці, відпочивала Белатриса, виношуючи нове покоління хаосу, а він занурився у вивчення найглибших пластів магічної історію, шукаючи підтвердження тому, що відчував інтуїтивно: їхній рух не був випадковим збігом обставин. Це була частина давньої, неминучої спіралі.
Його погляд зупинився на сторінці, де латинський текст переходив на архаїчну слов’янську в’язь, супроводжувану астрологічними схемами небесних тіл і рунних комбінацій. Рядки склалися у віршовану форму, повну метафор, які раптом почали розкриватися для нього з лякаючою яскравою точністю.
«Коли Сонце зійде на троні брехні, і світло осліпить сліпих...
З глибин непокірної землі виросте Тінь, що не знає ні страху, ні жалю.
І прийде година, коли Тінь не розділить світ із творцем свого початку,але поглине Сонце, затьмаривши небо, і встановить вічну ніч над світом…»
Андріан завмер. Рука з пером зупинилася над сторінкою. У тиші підземелля єдиним звуком було лише тихе потріскування вогню в каміні.
Кожна літера цього давнього тексту резонувала з пульсацією його власного магічного ядра. «Сонце» у цьому пророцтві не могло означати нікого іншого, окрім Волдеморта — Темного Лорда, який побудував свою імперію на культі власної особистості, засліпив своїх прибічників обіцянками чистоти і світла темної влади, зробивши себе непохитним центром магічного світу. А «Тінь» — це був він сам. Не просто виконавець, не вірний службовець чи інструмент для брудної роботи, а сутність, яка виросла з волі самого Лорда, перевершила його вростанням у коріння хаосу і зрештою мала стати вищим еволюційним ступенем.
Протягом останніх місяців відносини між карпатськоб фортецею та британським ядром прихильників Волдеморта ставали все більш напруженими. Темний Лорд із тривогою спостерігав за тим, як Андріан створює власну непідконтрольну армію, підкорює цілі європейські регіони і відмовляється підкорятися прямим наказам з Лондона, діючи за власними законами еволюції. Лорд бачив у ньому сильного нащадка, але десь у глибині роздумів починав відчувати холод небезпеки — розуміння того, що виростив хижака, здатного кинути виклик самому господарю.
Андріан повільно закрив фоліант. На його губах з’явилася тонка, крижана усмішка, у якій не було ані краплі подиву. Він уже давно зрозумів логіку абсолютного хаосу: у світі, де панує сила, немає місця для вічної ієрархії. Той, хто піднявся з темряви, не може вічно залишатися в чиїйсь тіні. Якщо пророцтво говорить, що Тінь поглине Сонце, отже, цей фінал закладено у самій природі речей. І він не збирався ухилятися від цієї ролі.
Він підвівся з-за столу, поправив чорну мантію і підійшов до вузького вікна, дивлячись на засніжені простори Карпат, що розкинулися під безмісячним небом. Зима тривала, але він знав: невдовзі холодна рівновага між двома центрами темряви буде зруйнована, і тоді почнеться остання битва, яка або знищить його, або навіки затьмарить світло самого Темного Лорда.