Дата: кінець жовтня 1983 року
Місце: Похмурі підземелля Карпатського цитадельного форпосту
Вогкість старих підземель змішувалася з важким, солодкуватим духом тління і мідного присмаку озону, який намертво в'ївся в грубий сірий камінь стін. Тут, у глибині цитаделі, куди не пробивався ані єдиний промінь блідого осіннього сонця, панувала тиша, порушувана лише рівним, потріскуючим гудінням чорно-зелених смолоскипів та відлунням важких крапель води, що зривалися зі каміння у глибокі калюжі.
На холодній кам'яній підлозі центру головної тортурної зали лежала зв'язана Ярина. Магічні пута з матового заліза, переплетені рунами примусу, впивалися в її зап'ястя та щиколотки, блокуючи будь-які спроби спрямувати внутрішню енергію чи викликати крихту захисної стихії. Її подих був важким і хрипким, а одяг подертий під час минулої битви в селі. Проте в її широко розплющених, запалих очах замість покірного страху перед неминучою смертю горів вогонь незнищенної ненависті. Вона знала, на що здатний Андріан. Вона чекала на його кару, на фінальний ментальний удар, який мав випалити її розум дощенту.
Але двері камери відчинилися з глухим металевим скреготом не для нього.
У проході з'явилася Белатриса Лестрейндж. Вона рухалася з тією хижою, граціозною розкутістю дикої кішки, яка насолоджується запахом паніки і крові своєї жертви. Її розпатлане чорне волосся спадало хвилями на плечі важкої оксамитової мантії, на губах грала тонка, напівбожевільна усмішка, а в чорних очах плямував хворобливий, несамовитий екстаз. Вона зупинилася в кількох кроках від зв'язаної жінки, повільно обертаючи в пальцях довгу, витончену паличку з ясеня.
— То це і є та сама горда зірочка українських рівнин? — голос Белатриси зазвучав низько, майже муркочучи, наповнюючи невелике приміщення тягучим, отруйним холодом. — Та, що сміла кидати виклик Тіні Темного Лорда, вимагаючи якихось безглуздих відповідей про душі й мораль?
Ярина судомно підняла голову, її погляд впився у чорні очі гості. Незважаючи на біль у всьому тілі, її голос пролунав чітко й різко, хоч і зривався на хрип:
— Зроби це. Убий мене. Але не думай, що твої маніпуляції змусять мене схилити голову перед цим монстром.
Белатриса голосно, дзвінко розреготалася. Її сміх відбився луною від кам'яних стін, перетворюючись на знущальне відлуння, що бриніло в повітрі ще кілька секунд. Вона зробила повільний коловий крок навколо полонянки, торкаючись кінчиком палички її підборіддя і різко змушуючи підняти голову вище.
— Вбити тебе? О, ні, люба Ярино, — її голос раптом став лагідним, але від цієї лагідності віяло могильним холодом. Смерть — це занадто просто для таких, як ти. Смерть дарує спокій, стирає помилки і перетворює бунтівників на мучеників. А нашому новому світу не потрібні мученики на попелищах. Нашому світу потрібні свідки, які на власні очі бачили велич хаосу і готові розносити цей жах скрізь, куди сягає їхній голос.
Белатриса присіла поруч із нею, заглядаючи прямо в зіниці, що тремтіли від напруження. Ментальний тиск, що виходив від неї, був іншим, ніж у Андріана — не крижана наукова порожнеча, а розпечене, несамовите полум'я фанатичного підкорення.
— Ти зрадиш усе, у що вірила, — шепотіла Белатриса, ледь торкаючись пальцями скронь Ярини. — Ти відчуєш усю марність світла, всю нікчемність своїх старійшин і тупоумство тих, хто сподівається зупинити невідворотне. Андріан не просто знищує ворогів. Він створює нову реальність. І ти стане голосом цієї реальності в кожному куточку Східної Європи. Ти будеш ходити по містах і селах, закликаючи інших падати на коліна перед Тінню, бо опір — це не просто смерть, це божевілля.
Ярина затуманила погляд, намагаючись чинити опір, збираючи залишки власної ментальної стійкості, але отруйне закляття тонкого підкорення вже вп'ялося в її свідомість, розмиваючи межі між особистою волею та чужою волею руйнування. Пальці Белатриси заіскрилися темно-багряним світлом, що проникало в найглибші шари пам'яті затриманої, випалюючи колишні ідеали та вибудовуючи там нові, спотворені структури абсолютної покірності.
Через годину, коли тяжкі двері підземелля знову заскрипіли, Ярина стояла на ногах. Магічні пута зникли, але невидимі ланцюги тримали її набагато міцніше за будь-яке залізо. Її обличчя зблідло до кольору крейди, погляд став порожнім і водночас хижо-пронизливим, а в рухах з'явилася та сама механічна, фатальна точність, яка вже відрізняла всіх службовців цієї фортеці.
Андріан спостерігав за цим процесом із темного кута зали, стоячи зі схрещеними на грудях руками. Його обличчя не виражало подиху задоволення чи тріумфу — лише абсолютну, крижану фіксацію результату. Белатриса підвелася з колін, витерши з пальців сліди магічної сажі, і посміхнулася йому з диким викликом в очах.
— Вона готова, мій володарю, — промовила Белатриса, обертаючись до колишньої суперниці. — Скажи їй, куди поїде наш новий голос.
Ярина повільно повернула голову до Андріана, опустилася на одне коліно у глибокому, безмовному поклоні, і її голос пролунав рівно, без жодних емоцій, але несучи в собі вірус невідворотного страху:
— Я піду до міст і громад. Я розкажу їм, що опір марний. Я запропоную їм єдиний порятунок — добровільно прийняти владу Андріана, перш ніж хаос поглине їх до останнього подиху.
У темних зіницях Андріана промайнув легкий спалах задоволення. Еволюція перейшла на новий рівень: тепер вороги не просто вмирали під ударами їхніх паличок — вони ставали найефективнішими розповсюджувачами жаху, перетворюючи саму віру в опір на отруту для тих, хто наважувався сумніватися в пануванні Темної пари.