Розділ 32. Полювання на Лонгботомів

Дата: перші числа вересня 1983 року

Місце: Околиці графства Дорсет, Англія

Осінь 1983 року входила в свої права холодивим, пронизливим вітром, який зривав пожовкле листя з вікових дубів і гнав низькі свинцеві хмари над просторами Англії. У цьому спокійному, віддаленому від міської метушні куточку графства Дорсет ховався будинок, який ще нещодавно міг вважатися осередком затишку, безпеки та світлої надії. Проте зараз над цим місцем нависла невідворотна тінь катастрофи.

Френк і Аліса Лонгботоми — одні з найвіддаленіших і найталановитіших аврорів Ордену Фенікса, чиї імена вселяли повагу в серцях прихильників Міністерства та жах у лавах ворогів — опинилися в пастці. Вони знали, що на них полюють. Вони знали про безжальні зачистки, про розгромлені сейфи та зникнення цілих родин. Але те, хто саме прийшов за ними цієї ночі, перевершувало їхні найстрашніші очікування.

Андріан і Белатриса з'явилися біля межі захисних чарів безшумно, наче самі духи смерті. Белатриса розглядала маєток із хижим, майже дитячим задоволенням у чорних очах, її рука вже стискала держак палички, жадаючи негайного кривавого бою. Але Андріан зупинив її легким жестом руки. Цього разу у нього була інша мета. Це було не просто завдання з ліквідації чи знищення чергових ворогів режиму. Це був акт внутрішньої ревізії, фінальний експеримент над власним минулим.

У часи, коли він лише прибув до Британії, коли його свідомість ще не була повністю випалена ритуалами і коли світло здавалося йому чимось значущим, він перетинався з Френком та Алісою під час спільних академічних обговорень і перших зіткнень. Вони були втіленням усього того, що старий світ називав «благородством», «дружбою» та «відвагою». Для будь-кого іншого збереження цих спогадів могло б стати слабкістю чи причиною вагань. Але Андріан хотів довести самому собі — і насамперед тій мертвій структурі, що колись називалася його людською душею, — що ніякої дружби, ніякого тепла чи зв'язку насправді ніколи не існувало. Що все це було лише ілюзією, вигадкою слабких людей, які не здатні бачити істинну еволюцію хаосу.

— Вони всередині, Андріане, — шепотіла Белатриса, її голос дзвенів від передчуття болю та крику. — Давай спалимо їх разом із цими стінами. Нехай їхні крики стануть музикою нашої ночі.

— Ні, — відповів він холодно, а його погляд був прикутий до освітленого вікна другого поверху. — Я зайду туди сам. Вони мають знати, хто саме прийшов закрити їхнє світло.

Андріан зробив кілька кроків уперед і одним потужним магічним імпульсом розніс вщент складну систему захисних чарів Лонгботомів. Бар'єр тріснув із сухим тріском, що рознісся на кілька миль навколо, вибиваючи шибки у вікнах маєтку.

Усередині будинку миттєво зчинилася тривога. Френк Лонгботом вискочив у коридор із паличкою наголо, затуляючи собою Алісу. Його обличчя було напруженим, але сповненим рішучості захищати свою сім'ю до останнього подиху. Проте коли важкі парадні двері повільно відчинилися, і на порозі з'явилася висока, холодна постать у чорній мантії, Френк на мить застиг. У його очах майнула не просто несподіванка — у них промайнуло впізнання.

— Андріани?.. — голос Френка зривався, у ньому звучав незбагненний шок і біль людини, яка бачить того, кого вважала другом і товаришем. — Боже мій...як ти міг...зрадити нас усіх, як міг стати одним із них, як посмів зʼявитися тут... Що тобі потрібно зраднику?!

Аліса визирнула з-за його плеча, її погляд був повний тривоги і надії, що ще горіла  десь у глибині душі, сподіваючись врятувати того, кого вони колись вважали товаришем по зброї.

Андріан зупинився в центрі передпокою. Його обличчя залишалося абсолютною, непорушною маскою криги. Жоден м'яз не здригнувся у відповідь на їхні слова, жодне тепло чи пам'ять про спільне минуле не відгукнулися у його випаленому серці. Він дивився на них так, як науковець дивиться на лабораторних піддослідних тварин, чиє існування втратило будь-який сенс.

— Ви досі живете у своїх мареннях, Лонгботоми , — пролунав його голос — низький, рівний, позбавлений будь-яких емоцій, але сповнений такого металевого холоду, від якого в кімнаті ніби остигло повітря. — Ви думаєте, що я був бранцем, якого треба рятувати. Ви вірите у свою жалюгідну дружбу, у світло, у спільні ідеали.

Френк опустив паличку на кілька сантиметрів, його обличчя перекосилося від жаху усвідомлення.

— Андріани...мерзенний зраднику? Забирайся звідси геть...Поки ще не пізно...

— Нікуди я звідси не заберус , — перебив його Андріан, роблячи крок уперед і дозволяючи своїй потужній, чорній аурі хаосу вирватися назовні, повністю заповнюючи простір будинку. — Я прийшов сюди не як друг. Я прийшов, щоб завершити експеримент. Я хотів побачити на власні очі, чи залишилося у мені хоч щось від того дурного хлопця, який вірив у ваші казки.

Він підняв праву руку, а кінчик його палички заіскрився чорно-синьою енергією найвищого рівня.

— І знаєте що? — продовжив він із крижаною зневагою в очах. — Там порожнеча. Ніякої дружби ніколи не існувало. Була лише слабкість, від якої я успішно звільнився. А тепер ваш світ дізнається, як карають тих, хто наважується вірити в ілюзії.

Френк збагнув усе за долю секунди. З криком відчаю він вскинув паличку, намагаючись захистити себе та дружину, але проти нищівної хвилі ментального та магічного удару, яку випустив Андріан, звичайні бойові закляття аврорів були занадто слабкими.

У тісному просторі коридору спалахнув сліпучий спалах темної енергії. Белатриса, що зайшла слідом із диким сміхом на вустах, додала до цього розгрому свій вогонь, але головну роботу виконував він сам. Безжально, методично і без єдиного докору сумління Андріан зламав їхній опір, доводячи самому собі та всесвіту, що минуле спалено остаточно, а на його попелі збудовано нову, абсолютну владу хаосу.