Наскільки легко поставити крапку в творі чи в повідомленні. Навіть в спілкуванні поставити крапку простіше,лише один рух рукою або декілька слів. А ось поствити крапку в пам'яті або в думках майже не можливо. Я обрала себе,не лише словами, але й діями. Спілкувалася з різними людьми,це були хлопці, дівчата. Різного віку з різними хобі та інтересами,на певний час мене вистачало, але потім мій мозок повертався до чергових, безкінечних роздумів. Страждання, сльози та відчуття провини привели мене до,так званого стану ,,дипревний траур". Він швидко відповідав на повідомлення та підтримував контакт у класі, проте коли я наважилася та вирішила написати щире зізнання,він закинув відповідь у архів,простими словами не дав відповіді та робив вигляд, що так має бути.
Мені хотілося написати ще щось, але вирішила не тиснути на нього та не вимагати відповіді. В мене не збережена жодна переписки тому, що видаляла її лише для себе,але цього разу було так неприємно, що видалила її для обох. Розум його відпустив,а серце ще тримало,заряд кохання був на мінімуму,відсотків десять... Якби не намагалася, але почуття були сильніші мене, і я відчувала кожного дня плюс один. Раніше я сиділа перед ним,і було легше,не бачила його хоча б на уроках, а тепер сижу позаду щей паралельно, голова сама повертається в ту сторону,щоб спрямувати на нього погляд. І ще мені чудово видно,коли він грає в шахмати. В підвалі ми,як на зло вічно сидимо напроти один одного, здебільшого я просто сижу думаючи про своє, але частенько на нього дивлюся, а коли він починає на мене дивитися. Я ніби не контролюючи роблю посмішку щирішою, а голос в голові говорить: чому він мовчить? Не хоче говорити в школі,то хай хоч напише. А то я ніби подивилась перший сезон фільму, а другий ще не вийшов, і думаю, що буде далі?В кожному улюбленому персонажу, я бачу його.
В кожному щасті,згадую його, кожна емоція,яка мене охоплює супроводжується думкою про нього. Кожен день,кожна подія та дія супроводжується думкою про хлопця, якого досі кохаю, і не можу просто відпустити. Мені страшно від того,що захлинаюся цими роздумами: А,що якби?. Якби ми не перестали спілкуватися? Якби,він сказав так чи ні?
Як могло би все бути? А якщо ще не пізно продовжити вірити та надіятися, що він підбере правильні слова,і нарешті зніме з мене ці ланцюги. А,якщо ми почнемо офіційно зустрічатися,познайомимося з батьками один одного, і будемо разом навіть після закінчення школи?
Або,він скаже ні,і ми залишилося лише однокласниками,довчимося ці сім місяців в одному класі та більше ніколи не побачимося? Або,він буде далі мовчати,і все буде зовсім по іншому...?