Цю главу,я хочу присвятити своїй сестрі Лізі. Вона стала моєю опорою завдяки, якій ще міцно тримаюся,хоча могла впасти. З нею розділяю щастя та сум,радість та журбу. З нею я не втрачаю сенс життя, вона завжди мене підтримує. А ще я знаю,що Ліза буде це читати,тому я скажу: Люблю тебе сестричко, ти в мене найкраща!
Чому люди такі злі? Чому навіть найближчі такі несправедливі? Звісно, що кожна людина - це індивідуальність,для мене кожен це алмаз,який в процесі розвивання та самореалізації нашліфовує собі нові грані. Я вважала, що якщо ти чимось цікавишся, чи в тебе є хобі або вивчаєш мови, то ти та сама особистостість,але на декілька сходинок краще, вище. Чому люди так зневажливо відносяться до чужих вподобань, захоплень,і просто думки, якщо самі її запитують?
Скажу чесно полюбляю стильно одягатися,комбінувати кольори,створювати нові образи. Стильно - це зараз не про ціну речей, це про сам смак поєднання, мені важливо не лише фасон чи колір, не меншу увагу приділяю матерії,вона теж грає велику роль. Я збагнула, що купівля нових речей без потреби, це лише миттєвий прилив дофаміну. Топто,якщо є кофтинка бежева,коричнева та червона, це нормально, а не тоді коли там зайчик,а там квіточка. Це моя особиста думка,я не нав'язую її,просто хочу сказати,що якщо знати,як влучно поєднати,то не обов'язково мати окрему кімнату для одягу. Наведу для прикладу реальну ситуацію: мама вирішує, що одягнути завтра на роботу,і звісно запитує,як думаєш так гарно виглядає? Я кажу свою думку: сіра кофта з коричневими штанами, не дуже поєднуються.
Кажу до коричневого підійде або банановий відтінок або зелений... Я навіть не договорила,як її обличчя скривилося, і вона сказала заткнися,мені не цікаво це чути! Я стояла мить неподвижно,просто не знала, як реагувати,я ж просто сказала, як краще, що не так? Перевела погляд на ліжко, де лежала купа одягу, і зрозуміла декілька кольорів,і він весь монотонний.Тоді чую таку фразу:
-В мене так багато одягу, а одягти немає, що
Безперечно хотілося відповісти,але я змовчала, вирішила, що це найкраща рішення.
Тобто ти хочеш краще, а до тебе так грубо,що казати про сторонніх це каже рідна мама. Сьогодні сказала одному хлопцю, тобі краще виражатися більш чемно, але він мене послав. І здавалося,що тут такого? Хіба комусь приємне хамство та мати? Всім напевно знайома фраза: батьків,родичів не обирають. Дітей теж не обирають, то чому на мене жаліються, виказують мені все,що хочуть, а я не можу прийти додому й сказати: бабуся з дідусем ПОСТІЙНО заставляють мене їсти,навіть якщо я не хочу або не люблю це,і буквально нав'язують мені хворобу та кажуть тобі потрібно йти до психолога. Батьки кажуть,що це нормально, не звертай уваги. Ну звісно, а що вони скажуть? Це ж найпростіше зробити мене винною та сказати, ти занадто сильно це сприймаєш,але це ж мені кажуть, а не їм.
Або ще в мене нещодавно була ситуація, що я перестала спілкуватися з хлопцем. Мама казала: будеш жаліти, а ти винна! Але вона жодного разу, не запитала причину(
Знаю,що раніше мене вважали тихонею. З чого такі висновки? Я просто не люблю кричати чи привертати до себе зайву увагу, а тим більше для розваги лізти на вчительский стіл,я не матюкаюся,і взагалі дуже правильно. Я завжди себе так поводжу, але з людьми, як ми мені комфортно можу потанцювати, висловити свою думку...То невже вихованість, це погано?