Розділ 37: По той бік тиші

У вежі було тихо.

Пошарпані, з різними думками, команда зібралася в спільній кімнаті. Полум’я в каміні танцювало в осередках, наповнюючи простір м’яким світлом.

— Це було божевілля, — видихнула Ніра, знімаючи чоботи й падаючи в крісло. — Я думала, ми не виберемося. Та магія в стінах… я ніколи нічого подібного не відчувала. Давня. Глибока.

— Наче нас там чекали, — додав Райв, перебираючи пальцями край рукава. — І ця тіара… Айрін, ти розумієш, що це означає?

Настя мовчала. Коробочка стояла на столі, але вона до неї не торкалася. Гримуар поруч мерехтів м’яким світлом, ніби дихав.

— Здається, це не просто артефакт. Це знак, — тихо сказала вона. — І не лише для мене. Це був іспит не Академії. А самого світу.

— Ти вже звучиш як пророцтво, — хмикнув Кай, відпиваючи сидр. — Але, якщо чесно… я в це вірю.

Кішка — стихія темряви — підняла голову з підвіконня, де лежала клубочком:

— Ви пройшли крізь забуте. Через руїни. Це не просто каміння. Це слід минулого, залишений, щоб пробудити те, що дрімало.

Домовик приніс піднос із трав’яним настоєм і бісквітами, буркотливо бурмочучи:

— Тільки б не згоріли ви, спадкоємці, у цьому багатті великих задумів.

🌙 Ніч

Пізно вночі Настя, на самоті, перегортала сторінки гримуару.

Вони оживали під її пальцями. Рози на полях розквітали чорнильними візерунками, а в міжрядді проступали слова, яких раніше не було.

Сон прийшов швидко.

Вона стояла в залі замку — цілого, відновленого. Світло падало крізь вітражі. Перед нею — жінка в мантії з трояндою на грудях і очима, такими схожими на її власні.

— Анастасіє Айрін. Моя кров. Моя воля. Мій шлях — тепер твій. Бережи себе — час іще не прийшов, але він близько. І врата відкриються знову.

Жінка доторкнулася до її чола — легкий дотик.

І пітьма змінилася світлом.

Настя прокинулася на світанку.

На сторінці гримуару, де раніше була порожнеча, тепер сяяло ім’я:

Меліса Ріора Лерой. При заміжжі Девелон. Остання Архімагиня Місячного Кола.

І в грудях билося відчуття: це лише початок нового завитка історії.