3 - Таємничий подарунок

- Хм...тобі я можу допомогти вже зараз, просто перекрити прокляття...а от твоїй мамі... - від її слів мені стало дуже шкода маму. Невже вона ніколи так і не буде щасливою? І хоч я розуміла, що мамі вже шістдесят з хвостиком та чомусь вірила, якби не це прокляття, вона б змогла знайти щастя, адже була не тільки доброю, розумною, і хазяйновитою, а й надзвичайно привабливою для свого віку.

- Твоїй мамі доведеться зачекати...я розповім тобі все що знаю про ваше прокляття, а ти вже сама знайдеш як його побороти раз і назавжди. - я лиш кивнула головою, показуючи що готова слухати.

Вона взяла мою руку у свою і її обличчя ніби потемніло, а очі з карих стали чорні. Через якусь хвилину, вона заговорила:

- Прокляття ваше, не прокляття — це все прикраса, це все заздрість...шукай того хто поруч...шукай того хто любить, та тільки та любов омана, навіяна ненавистю рана. Все зникне раз і назавжди, коли прикрасу знайдеш ти, — римою заговорила вона ніби співаючи, та я мало що зрозуміла з її слів.

Погляд старої Рути став осмисленим і вона поглянула на мене:

- Ти все зрозуміла?

- Ні, — відверто відповіла їй.

- Ооо, ну що за люди пішли...все треба роз'яснювати, - роздратовано простогнавши сказала мені, а потім прийнялася пояснювати свої слова: - прокляття ваше таїться в прикрасі, яку має хтось із ваших знайомих, можливо близьких, можливо не дуже. З виду ця людина дуже добре до тебе і до твоєї мами ставиться, а насправді все не так. Як тільки ти знайдеш цю річ, і візьмеш її до рук, все мине.

- Тобто мені потрібно з'ясувати хто потайки мене ненавидить і здогадатися, яка прикраса має такий чарівний ефект на нашу родину, — із сарказмом перепитала я, оскільки це була майже нереальна задача, та здається стара Рута, подібного гумору не розуміла.

- Так, - каркнула вона і зло на мене подивилася: - я ж тобі вже все сказала, - здається, терплячість не була однією з її сильних сторін.

- Дякую...я зроблю усе щоб зняти прокляття, - щиро подякувала жінці, і вже збиралася йти.

- Стривай, - смикнула вона мене за руку, так що я ледве не впала на циганку, - а тобі я дам дещо, що не тільки заглушить силу прокляття, а й приведе тебе до того єдиного, хто на все життя принесе тобі щастя - її слова звучали наче казка, в яку я не готова була повірити.

Вона полізла у свою величезну торбу зшиту із кусків різнобарвної тканини, і довго там копошилася, аж поки не знайшла, те що шукала. Стара Рута повільно дістала свою руку із сумку, і було очевидно, що вона тримає щось в кулаці. Вона простягнула мені руку і розімкнула пальці. На її долоні лежав срібний кулон у формі серця, в центрі якого був зелений камінь, що ніби горів на сонці.

- Що це? - зачарована спитала я. Прикраса мені дуже сподобалася.

- Це Амулет Кохання...

- Амулет Кохання? - переписала я, дивуючись наскільки у нього безглузда назва: - у формі серця? Як оригінально, - додала трохи скептично, що здається, образили циганку. 

- А ти не дивись в якій він формі, це значення не має. Форма у нього змінюється часто, а от камінь, що стоїть в центрі має дуже велику силу, - повчально сказала вона.

- Зрозуміло, - протяжно відповіла я, вмираючи від нетерплячки, коли зможу взяти його до рук. Я хоч і посміялася над ним, та це скоріше через назву, бо на вигляд він був просто неймовірний.

- Візьмеш будь-який ланцюжок і одягнеш на шию. Якщо хочеш, щоб він тебе оберігав, ніколи не знімай, і нікому не давай в руки. Нікому! Він зникне тоді, коли виконає своє призначення.

- Добре, - покірно кивнула головою, і стара Рута, поклала амулет в мою розкриту долоню. В тут ж секунду як він опинився у моїй руці, я відчула як по всьому тіло наче розливається тепло. Воно проганяло холод, який роками жив у моїй душі, щоб дати паростки чомусь живому, тому, що я й сама ще не знала.

Поки я розглядала Амулет Кохання, та була поглинула своїми відчуттями, жінка вже відійшла на добрі метрів двадцять.

- Дякую! - крикнула їй в слід, та вона нічого не відповіла, лиш повернулася, і зиркнула на мене своїми загадковим і лячними очима.

Я ж побрела в протилежну сторону, і відчувала себе ніби уві сні. Та через деякий час мій розум почав вибиралися із липкого туману, і в голові одразу з'явилося безліч запитань.

Що це було? Хто ця жінка? Чому я їй повірила? Чому так просто стояла і теревенила з нею? Чому не послала куди подалі одразу ж? 

Безліч запитань без жодної відповіді...

Останнє запитання яке виникло в моїй голові, зараз турбувало мене найбільше - як би це мені дістатися до дому не маючи ні копійки із собою. Пішки? Це навряд. Мені їхати на метро і маршрутці близько...а пішки буде вічність.

Та здається удача була моїй стороні, я знайшла в кишені піджака декілька гривень. Цього було достатньо, щоб під'їхати на метро. А вже від нього, я могла і прогулятися пішки двадцять хвилин.

По дорозі до дому, дивна зустріч ніяк не виходила з голови. Було таке відчуття наче мене загіпнотизували. Я звісно читала про таке, та зазвичай там в людей речі відбирали, а не давали.

"Точно! У мене ж поцупили сумку! А якщо це була просто вистава, щоб відволікти? Ну ось, все сходиться...ні, не все...", - заперечила я сама собі: - "навіщо тоді було давати мені амулет?"

Скільки б я про це не думала, пазл в голові ніяк не міг скластися, тому я вирішила порадитися з мамою. Вона мудра жінка, і зможе мені допомогти знайти правильні відповіді.

Вже зайшовши у свій двір, я помітила молодого хлопця біля свого під'їзду, одягненого в темні штани та кофту з капюшоном. Він був низько накинутий на голову, так що очей майже не було видно. Та не це привабило мою увагу. В наш час, люди одягаються дуже різноманітно, і подібні хлопці мене ніколи не лякали, на відміну від цього екземпляра.

Він нервово ходив зі сторони в сторону, і здалека здавалося, що він розмовляє сам із собою. А коли я трохи наблизилася, то й справді почула розмову. І що найдивніше, цей діалог більше походив на сварку:

- Віддай їй, ти мусиш віддати, - вимогливим, але спокійним голосом говорив собі хлопчина, а потім сам собі ж відповідав.

- Я вже приніс! Що ти ще від мене хочеш?! Ну нема її, нема!

- Чекай, і віддай, - знову почула я спокійні впевнені слова, щоб вже через секунду повернутися до вислуховування істеричної відповіді:

- Я чекаю! Чекаю! Ти можеш помовчати?! Прости мовчи! Я віддам, віддам, тільки мовчи! - хлопець схопився за голову, і справді замовчав.