Розділ 22

Легенький вітерець пронісся по ковиловому полю, приносячи з собою відчуття свободи та легкості. А ще, повсюди чулися звуки тріскотіння цикад та шуму річки. Останні промінчики сонця, що ховалося за небокрай, ледь освітлювали стежину. Ступаючи босими ногами по ґрунтовій доріжці та притримуючи блакитний шовковий сарафан, який вітерець раз у раз розвівав, я прямувала у пошуках річки. Через кілька десятків кроків, опинившись на березі, деякий час спостерігала за хвилями, що неслися в ту сторону, де сідало сонце.

Від споглядання мене відвернув якийсь рух на іншому березі, тож перевівши свій погляд туди, я аж заціпеніла. На очі навернулися сльози, а горло стисло спазмом. Там стояли найрідніші мої люди: батьки та бабуся. Вони лагідно мені посміхалися, як і завжди.

Я зволікала лише мить, а потім вирішила, що досить вагань, смутку та болі. Ось воно довгоочікуване звільнення від усього, що приносить лише страждання. Щось ніби кольнуло у свідомості: усе не так як здається і я щось забула. Але я відмахуючись від цієї думки, вскочила на ноги і озирнулася у пошуках броду, аби як найшвидше опинитися поряд із рідними. В метрах ста від місця де я сиділа побачила місток, що сполучав два береги. Я йшла доволі швидко, навіть бігла, тож за кілька хвилин вже стояла перед кам'яною спорудою, що нагадувала собою дитячу гру класики. Пам'ятайте: один - один квадратик, а потім чергуються два - один - два - один -два. І ти мав скакати то на одній нозі, то на двох розміщуючи кожну ногу в окремий квадрат. Ступаючи на перший камінь, мені здалося ніби він хитнувся не маючи під собою опори. Але я впевнено прямувала уперед. Здавалося, наче с кожним кроком ставало все темніше, а вітер ставав сильнішим. Та я мала ціль, тож незважаючи ні на що наближалася до неї. Зробивши крок на останній камінь, почула такий рідний голос батька:

– Зачекай доню! Зробити останній крок найлегше і найважче водночас. Ти щиро бажаєш бути з нами, а чи ти не забула чогось?

– Навіщо, ти мене відмовляєш тату! - розгублено запитала я, починаючи плакати - Чому? Я не розумію! Що я зробила не так?

– Ріанно, усе просто: якщо з'явився саме такий місток значить у тебе є не виконані обіцянки. Тож згадай доню! Мають бути вагомі причини перетнути цей міст, не виконавши обіцяне.

– Тату, мене нічого не тримає на Землі! - вигукнула я.

– Це правда онучко - лагідно промовила бабуся - та чи про Землю зараз було запитання?

Я не розуміла чому вони усе це говорять, адже мають радіти, що ми знову будемо усі разом? Чи я вже не потрібна їм?

– Доню, не надумуй пустого! Ти навіки наша люба маленька дівчинка, і ніщо та ніколи того не змінить! - промовила лагідно мама – Озирнися доню! І згадай свої обіцянки, які давала…

Я глянула на той берег звідки прийшла, і побачила маленьку білу фігурку, що стоячи на колінах тихо плакала. Мені здається, що я чула як вона шепотіла:

– Ти обіцяла! Прошу… обіцяла! Не кидай мене… нас.

Моє серце стискається від болю та розривається між двох берегів. Як я маю обрати? Та й чому? Навіщо? Адже і так усе зрозуміло: батьки і бабуся - хто може бути ближче?

Я вже підняла ногу аби зробити останній крок, як вітер доніс до мене тихе:

– "Не йди, мамо!".

Мене на блискавкою прошило, я сіпнулася, різко розвернулася та навіть зробила кілька кроків, намагаючись впізнати того хто на тому березі. А потім зупинилася й сама собі сказала:

– Ані ти ж не народжувала. Яка з тебе мама?… - але я мала вирішити це питання, тож запитала у хлопчика - Хто ти? Ти заблукав? Де твої батьки?

А через мить на мене дивилися такі рідні рожеві оченята повні сліз й невимовного болю.

– Райан! - скрикнула, вмить згадуючи усе, що відбулося на Землі, в космосі та на Молімо. Як я могла це все забути?! Я не вагаючись розвернулася до рідних, і впевнено промовила:

– Любі мої, як би сильно моя душа не рвалася до вас, та ви усе правильно сказали. Я маю певні зобов'язання. Адже Амірані завжди виконують обіцяне, навіть ціною власного життя.

– Усе вірно Ані! Ти гідна дочка свого роду! Йди, твій час ще не настав. Та завжди пам'ятай, що ми поряд. Прямо у твоєму серці…

Я зі сльозами на очах швидко попрямувала до хлопчика, а опинившись біля нього, глянула назад, аби в останнє подивитися на рідні обличчя - місточка не було, а на іншому березі з посмішкою на обличчях танули такі рідні силуети. Змахнувши сльози, я розправила плечі та простягнула хлопчикові руку і сказала:

– Йдемо додому, мій маленький!

Та варто було нашим долоням торкнутися одна одну, як мене наче струмом вдарило. А наступної секунди мене вигнуло дугою і я почула мерзенний пискіт, схлипування та тихі Райанові слова:

– Ні, ні! Ти обіцяла!

І повне відчаю та болю Ріддарове:

– Фрай, молю зроби щось!

– Так, Фрай вимкни це - прохрипіла я і одразу почала кашляти, тому що наче наждачкою горло роздерли. Спробувала відкрити очі, та одразу про це пожалкувала. Світло нещадно різонуло, змушуючи примружитися і прикласти долоню до очей.

– Ані - тихенько запитав Райан - ти не померла?

– Ні, любий ще трохи жива - пожартувала я - води можна?