V

Якого біса ніч з шістнадцятого на сімнадцяте березня така ганебна і жахлива? Друже, чому доля така безсердечна? Другий рік поспіль я повинен втратити дорогу мені людину! За що!? Ти загинув рік тому у тій клятій аварії і змусив нас з Євою пройти через сильні страждання. Кожного дня я відчував себе морально вбитим, але тримався. Тримався з останніх сил, бо знав, що ти б не зрадів, якби я повністю опустив би руки. Паралельно тому я намагався тримати на плаву Єву. Вона страждала більше за всіх. Кожен бісів день на протязі п'яти місяців вона проводила на кладовищі оплакуючи тебе. Чому ти не послухав тоді нас? Здалася ж тобі тоді та клята флешка, яку ти забув в офісі IT-компанії... 
- Якщо її хтось поцупить, то я буду у повному лайні і зможу легко потрапити до в'язниці! - волав ти рік тому, поспіхом викликаючи таксі через додаток на телефоні. 
- Микито, я маю дещо тобі сказати, будь ласка, послухай мене і не їдь до офісу! - благала тебе Єва зі сльозами на очах. 
Але навіть її ти проігнорував тоді вперше в житті. Що вже казати за мої нарікання? Тобі ж все одно було тоді на наші слова, адже ти хвилювався за ту флешку, на якій я й досі не знаю, що було. Микито, вибач звісно, але ти своєю впертістю навіки змінив наше з Євою життя. І на жаль, не в хорошу сторону.  Ти напевно, запитав: "Чому це? Адже нічого страшного, окрім моєї загибелі не сталося". Але ти б і тут помилився, друже.  
Через тебе Єва втратила вашу з нею дитину, яку любила близько п'яти тижнів та носила під своїм серцем. Вона хотіла розповісти про свою вагітність тобі після завершення святкування вашого дня народження. Я мав покинути вас близько першої години ночі і у спокійній атмосфері вона б тобі показала тест на вагітність, але все докорінно змінилося лише за годину. Без п'ятнадцяти першої ти вирушив в офіс і попросив мене не залишати Єву до твого повернення. Ми з нею тоді були на справжніх нервових голках, адже обоє мали погане передчуття. І от опів на другу нам зателефонували з поліції і повідомили про твою миттєву смерть на місці ДТП... 
А зараз історія повторилася. На моїх годинниках рівно перша тридцять і знову дзвінок від поліції, тільки в головній ролі тепер Єва. Вона не витримала страждання та муки після твоєї смерті і покінчила життя самогубством. Шокуючи, чи не так? Особисто я зараз перебуваю наче в тумані.
Я щиро вірив, що Польща допоможе Єві упоратися з усім болем та розпочем після твоєї втрати. Вірив, що вона зможе почати нове життя і знову на її обличчі замайорить яскрава посмішка, але навіть подумати не міг, що вона скоїть найбільший гріх у своєму житті... 
Знаєш, у мене тепер тільки одне питання: а що ж мені тепер робити? Зачекати ще рік та потонути у нашому Дніпрі, аби зустрітися з вами на тому світі та продовжити нашу дружбу? Чи може не чекати, а одразу зараз випити снодійне? Що мені, матір божа, робити!?
 Моє серце рветься на шмаття, а по щоках лються кляті сльози, немов у маленької дитини, якій не купили іграшку та цукерки. Я не можу нормально сформулювати свої думки і пояснити тобі, що відчуваю... Я міг змиритися з тим, що тебе немає на цьому світі. Міг змиритися з тим, що Єва за тисячу кілометрів від мене і навіть міг змиритися з тим, що вона може взагалі про мене забути, як про об'єкт з минулого. Але я не можу змиритися тепер ще з однією втратою у своєму житті! Я достатньо вже настраждався та повністю сгорів до тла морально. Я не хочу більше все це терпіти…
Я залишу цей лист у тебе на могилі, друже. Похорон Єви влаштую на вищому рівні і обіцяю, що її могила буде поруч із твоєю, але я більше ніколи до вас не прийду. Я не знаю, як повернеться далі моя доля, але я хочу бодай спробувати почати нове життя. Я повинен подолати прірву своїх страждань і болісних спогадів. Якщо ж нічого не вийде - то в нас буде братська могила з нашим гаслом: «Друзі по нещастю».
Спочивай з миром, брате, та дбай про Єву. 
Твій ліпший друг, Макс Ковалевський.