Розділ 34. Роздуми Адама

Певно, що це був найважчий вибір у житті барона Крісовського. Однак чомусь він повірив Адаму. Ґеорґ бачив мертву Клотильду, бо ж спочатку зазирнув в камінну залу. Бачив тіло Митридонта й чомусь засумнівався, що це вбивство було ненавмисним.

Тож стрімко, наскільки дозволяла йому його огрядність, він кинувся до мотузок. Аглая зрозуміла його задум і піднесла усі мотузки, від яких вже звільнила тварину.

Звісно, що двом дорослим чоловікам та тендітній жінці вдалося швидко зв’язати одного пораненого.

Касій  таким  розлюченим поглядом дивився на них усіх, що здавалося, хотів би спопелити оранжерею й увесь маєток. Рикав, пручався, не бажаючи визнавати свою поразку.

Барон ще звідкілясь приніс білосніжне простирадло та ліки, промив рану, розірвав на смужки те полотнище та перев’язав руку Касію. На щастя, кістку, дійсно, не зачепило. Увесь цей час, поки копошився біля сина, Касій жодного слова йому не подарував і не звертав уваги на несміливе батькове «пробач».

Шалена лють його змінилася відстороненістю та апатією. Навіть не опирався, коли батько та брат волокли його у підвал.

А вже коли замкнув зв’язаного Касія у підвалі, тоді нарешті Адам зміг видихнути.

Він не пішов в оранжерею до коханої чи в сад до матері, а підійнявся у свій кабінет. Дістав із шафи, дуже міцний, витриманий роками, напій і одним махом випив повну склянку.  Та хміль анітрохи не вдарив йому в голову.

А потім плюхнувся у широке крісло. Йому треба було подумати.

Страшенні сумніви роздирали його. Касій, попри усю свою злочинну поведінку, досі залишався його братом. Адам знав, що не вбʼє брата. Але як вершити його долю, не уявляв навіть. Відпустити просто так з грошима чи без них було неможливо. Тримати вічно в підвалі - до цієї ідеї також поставився скептично.

Та ще й барон Крісовський, який невдовзі приєднався до того невеселого розпивання бренді, тиснув на нього своїм скигленням. Адже не дав Адаму поміркувати наодинці навіть. А, випивши також склянку алкоголю, почав мордувати питаннями.

-  То що плануєш робити з Касієм? - обтирав розпашіле обличчя хустинкою.

- Не знаю. Він убив двох людей. За це має бути покарання, - Адам тарабанів пальцями по столу, уникаючи благальних поглядів барона.

- Але ж ти знаєш. Він - не винний в тому, що таким зробився. Едуард міг би поводитися з ним інакше. Євлампія була несправедливою до нього. Навіть я! Навіть я маю провину перед ним, бо не мав достатньо засобів для існування, щоб забрати їх, щоб дати їм сімʼю, - аж сльозами відчаю почав бриніти його голос. – Пробач йому, Адаме,  й відпусти нас усіх.

Адам здивовано поглянув на зніченого барона.

- Я врешті-решт зізнався Євлампії у своїх почуттях. Вона погодилася скрасити мою старість та бути разом на схилі літ. Я завжди любив її, це правда. Ми припустилися помилки в молодості. Я мав би відразу зробити їй пропозицію і нехай позбавлені достатку й розкоші, але ми були б разом. У нас була б сімʼя.

- Нічого б у вас не вийшло, - відрубав Адам. Можливо, образився трохи, бо в такому разі не було б і його народження, або ж його батьком був уже не Едуард, а Ґеорґ.

- Моя мати дуже любить дорогоцінності, розкішні сукні та щоб за нею упадали. Вона завжди мала купу служниць, ще й Клотильду бідолашну використовувала, як їй заманеться. Наче не вихованка, а рабиня. Ще й мала нахабство стверджувати, що любить її, як рідну доньку. Така вона ця любов і така вона егоїстична, наша графиня Євлампія.

- Клотильда - то ваш спільний проступок, - осудливо зауважив Георг.

Та Адам і не заперечував, бо й сам розумів, що негідно вчинив із нею. Та вже немає дороги назад.

Треба було виправляти те, що можна було виправити. Тому він порадив барону:

- Якщо мама погодилася бути з тобою, то забирай її. Ти маєш достатньо грошей. Ту суму, що я залишив тобі вистачить і на невеликий будинок десь у затишному місці, і на пристойне існування. Або навіть можеш спробувати подорожувати із нею, покажи їй світ. Зроби те, чого не зробив мій батько.

- Дякую, Адаме, твоє схвалення важливе для мене, - не стримав все ж таки сльози, утирав ту мокроту хустинкою. - Але ж що ти вирішив щодо мого сина?

Адам знову пригубив п’янкого бренді, бо ж взагалі не знав відповіді на це питання.

Та інколи доля сама за нас все вирішує, не змушуючи робити вибір та приймати важливі рішення. Так трапилося і з Адамом. Адже неочікувано почувся стукіт коліс на подвір’ї маєтку. Граф Домбровський визирнув у вікно й із занепокоєнням побачив, що приїхали неждані гості до них. Сам поліцмейстер Яків з Анною. І подумалося Адаму, що ніхто навіть і не здогадався сховати кудись мертві тіла.