Альтер его. Розділ 1. Дівчина в червоному

Альтер его

Розділ 1

Дівчина в червоному

Вони сиділи в цьому барі вже кілька годин. Зустріч двох однокласників, котрі не бачилися вісім років, вдалася на славу. Принаймні, Артем був уже в тому стані, який він поетично іменував “легким піднесенням”. Його друг Алекс також задоволено посміхався, відкинувшись на спинку стільця. Вже  благополучно проминула перша, серйозна стадія застілля, коли кожен із друзів намагався пустити іншому пил в очі, вихваляючись своїми досягненнями у житті. Зараз у голові легенько шуміло, а  світ перед очима здавався яскравішим, хоч і  не таким чітким, як зазвичай.

Тому понти було відкинуто,  і хлопці перейшли на спогади та анекдоти.

 — А пам’ятаєш Юльку-старосту?

 — Ще б пак,  таку забудеш… Стільки крові нам попсувала…

 — Так вона в політику подалася! Балотується в мери міста.

 — Та ну, нах.

 — Справді, не брешу! А Наталка вийшла заміж за місцевого олігарха, правда, йому вже за шістдесят, але то таке… Зате має тепер віллу в Ніцці!

 — А я бачив недавно Вітька, у нього власна адвокатська контора. А було ж таке миршаве, двох слів зв’язати не могло…

 — Угу… — Артем одним махом перехилив чарку.

Йому стало досадно, що не має чим похвалитися. Працює звичайним менеджером у фірмі, яка торгує якимись сумнівними біологічними добавками. Сидить цілісінький день за комп’ютером і заповнює бланки та накладні, а також обдзвонює клієнтів, намагаючись вмовити їх придбати новий спалювач жиру чи препарат для підвищення потенції.

Заробляє, правда, непогано. Але що з того, коли ти не можеш похвалитися солідною табличкою на дверях власного кабінету чи престижним статусом?

У таких випадках, як сьогодні, він називав себе фрілансером і туманно натякав на “творчу роботу” та “працю над новою збіркою”. Втім, щодо збірки — то було недалеко від істини, бо Артем у вільний від роботи час писав вірші. Викладав їх на своїй сторінці у Фейсбуці і навіть мав чимало шанувальників. Нещодавно до нього в приват написав представник якогось дрібного видавництва і запропонував опублікувати в них власну книгу. Правда, за рахунок автора, причому суму потрібно було викласти чималеньку. Але ж треба з чогось починати. Якщо перша збірка матиме успіх, то друк наступної може профінансувати видавництво. Так сказала йому дівчина, що вела з Артемом перемовини. І тепер він відкладав гроші на здійснення своєї мрії.

 — А як у тебе на особистому фронті? — поцікавався Алекс. Взагалі-то Артемового однокласника звали Олексієм, але після того, як він переїхав до столиці і  почав крутитися в богемних творчих колах, це ім’я стало здаватися хлопцеві занадто “сільським”. Алекс працював журналістом і якраз спеціалізувався на висвітленні подій культурного життя. Тому Артем вже закинув вудочку на рахунок того, щоб Алекс якось згадав його, молодого талановитого поета Артема Острозького, у  своїх публікаціях. 

Алекс відповів невизначено, що, мовляв, він, спробує щось придумати, але це ще не точно, бо всім керує редактор… “Заздрить, — подумав Артем. — Не хоче, щоб я став популярним…”

 — Зараз я у вільному польоті, — махнув він рукою, мало не перекинувши напівпорожню салатницю. — Розчарувався у жінках, знаєш…

 — А чого так? — здивувався друг. — Я от вже три роки зустрічаюся з однією. Думаю, може одружитися?

 — Та ну, запхати добровільно шию в ярмо! Я  — за стосунки без зобов’язань!

 — І багато їх було у тебе, тих стосунків без зобов’язань? — єхидний журналістський норов Алекса почав брати своє.

 — Та вже не скаржуся! Можу зараз будь-яку дівку склеїти, — розійшовся Артем не на жарт.

Молода гарненька офіціантка підійшла до їхнього столика, щоб забрати порожні тарілки. Артем тут же спробував продемонструвати свої здібності Казанови:

 — Пані, ви любите вірші? Можу написати про вас, — запропонував, заглядаючи їй в обличчя.

 — Вибачте, я на роботі, — завчено посміхнулася дівчина.

 — А після роботи?

Вона мовчки повернулася і пішла геть.

 — Щось твої вірші тут не котуються, — зауважив Алекс.

 — Це пусте. Ти ж бачиш — дівчина працює, не можна їм фліртувати з клієнтами. А он дивись, за тим столиком — красунечка в червоному, віриш, що ми з нею підемо звідси разом?

 — Не дуже мені віриться, — пирхнув Алекс.

 — А хочеш, поб’ємося об заклад? Що я її зараз закадрю?

 — Добре, вмовив. А що на кону?

 — Ну, можна сто гривень… Чи двісті, — Артем задумався, скільки залишиться в нього в гаманці після оплати рахунку. Зарплата буде тільки через тиждень…

 — Тю, не сміши мене… Сто гривень, придумав же.

 — Я тут зараз трохи на мілині, всі свої фінанси вклав у один вигідний проект, — швидко сказав Артем. — Думаю, скоро відіб’ю, але зараз, сам розумієш... — і розвів руками.

 — Тоді давай згадаємо добрі старі часи:  хто програє — виконує бажання переможця. Відмовлятися не можна! 

Колись, ще  в школі, вони полюбляли такі парі: вигадували різні курйозні завдання для того, хто програв: наприклад, закукурікати на уроці суворої математички або пробігти по шкільному коридору на великій перерві в самих трусах.

Артемові стало смішно. “Треба придумати для цього столичного франта якусь таку задачку, — подумав він, — щоб надовго запам’яталося…”

 — Добре, по руках!

***

Дівчина, що стала об’єктом їхньої суперечки, про те все зовсім не здогадувалася. Сиділа в елегантній позі за крайнім столиком біля вікна, виставивши на загальний огляд стрункі ніжки, обтягнуті чорними панчохами, і пила мартіні з високого келиха на тонкій ніжці. Перед нею стояла тарілочка з нарізаними фруктами, а сама вона заглибилася у свій смартфон, щось там зацікавлено вивчаючи.

“Читає, — зробив висновок Артем. — Це добре, не лише картинки дивиться. Можна почати зі світської розмови…”

Він піднявся зі свого місця та не дуже твердою ходою попрямував до столика “дами в червоному”, як подумки охрестив об’єкт своєї уваги.