Спадщина

Планета Альтаріон. За сто років до того як прилад впізнав Кай.

Це був звичайнісінький ранок – такий самий, як сотні до нього. Ауріс тільки-но з’явився над обрієм, заливаючи світ першими променями і сповіщаючи про настання першого світанку. Леран лежав у ліжку, втупившись у стелю: сон остаточно відступив.

Треба вставати, - змушував він себе подумати. – Батько знову розлютиться, якщо я спізнюся на тренування.

– Як же це все набридло… – пробурмотів Леран і уткнувся обличчям у подушку. – Я ж уже сам керую Аркеною Реона.

Тренування, тренування і ще раз тренування… – у думках він перекривив батьків голос. – «Ти маєш бути гідним посісти місце наступного Даала».

Раптом тишу за вікном розірвав оглушливий вибух.

Лерана підкинуло на ліжку. Кілька ударів серця він не розумів, що сталося, та вже за мить підхопився і кинувся до вікна.

Перед його очима постала жахлива картина: один із п’яти величних мостів, що вели до Вежі Аркена Реона, був знищений.

Повітря здригнулося від другого вибуху. Хлопець мимоволі присів, а коли знову обережно визирнув, побачив, як у хмарі пилу й каміння зникає ще один міст.

– Що відбувається?.. – прошепотів він, не впізнаючи власного голосу.

Леран відірвався від вікна, гарячково схопив речі, що першими потрапили під руку, і кинувся шукати батька, на ходу встрибуючи в одяг. Усередині все стислося від недоброго передчуття – те, про що лише пошепки говорили в закутках Тал'варіна, почалося.

Батько знайшовся в нижній залі. Він віддавав накази солдатам, і його голос, звичний до командування, гримів на увесь храм, перекриваючи шум паніки.

– Батьку! – закричав Леран, пробиваючись крізь натовп озброєних людей.

– Сину! – очі Верховного Даала горіли пекельним вогнем, у них не було страху, лише лють.

– Негайно йди до Аруса, він зараз у Вежі. Не допускай туди нікого! Їхня мета — захопити контроль над енергією. Захисти Аркену Реона за будь-яку ціну!

– Зрозумів! – вигукнув Леран і на ходу змінив напрямок, кинувшись до уцілілого мосту.

На шляху йому зустрівся Елір, головний жрець.

– Захисти Селіну з дитиною! – на бігу прокричав йому Леран.

– Я відведу їх до своєї лабораторії! – вигукнув Елір уже йому в спину, зникаючи в диму.

Заколотники лізли до Вежі, не зважаючи ні на що. Вони йшли на вірну смерть, знаючи, що всередині на них чекає озброєний загін.

– Фанатики... – виплюнув Леран, до болю стискаючи руків'я меча.

Згори почувся крик.

– Тримайте оборону. – наказав Леран воїнам, а сам кинувся сходами до командного пункту.

Тіло одного з ворогів пролетіло повз нього вниз, збиваючи на своєму шляху рівні ряди кристалів.

– Вони вбили пана Аруса! – прокричав один із воїнів коли Леран вискочив на центральний майданчик.

Тіло Аруса лежало в капсулі керування, усе було залите кров’ю, з грудей стирчав кинджал. В запалі бійки фанатики пошкодили механізм. Повітря почало тріщати від нестабільної енергії.

– Спробую вручну стабілізувати потік, – прошипів Леран, обережно витягуючи неживе тіло вчителя з крісла.

Застрибнувши всередину, він миттєво відчув, як через його тіло пройшов розряд. Леран почав силою спрямовувати енергію червоних кристалів, що вже виходила з-під контролю, у блакитні. М’язи напружилися до межі, але потроху йому вдавалося втримати потік.

Руки Лерана вкрилися опіками, пальці дерев’яніли від болю, він не знав скільки минуло часу коли перед ним з’явився Сайко.

– Командувач сказав, щоб ти пішов попрощатися із сином. Я заміню тебе, – Сайко дивився на нього згаслим поглядом, його одяг був наскрізь просякнутий кров’ю.

– Що там? – осиплим від напруги голосом прошепотів Леран.

– Йди швидше! – Сайко грубо штовхнув його до виходу, уникаючи відповіді та швидко заліз в капсулу.

Лерану не залишалося нічого окрім як виконати наказ батька. 

– Еліре! – кричав він, біжучи нескінченним коридором до лабораторії.

Нарешті він влетів до зали і завмер. Майже все місце в приміщенні займала масивна напівсфера, густо обплетена мережею червоних та блакитних кристалів. Її дверцята були розчинені, всередині виднілося крісло. Цей механізм був до болю схожий на пульт, з якого керувалася Вежа.

– Що це за махіна? – кинув він Еліру, стрімко наближаючись до Селіни.

Дружина стояла осторонь, міцно притискаючи до грудей їхнього маленького сина.

– З вами все гаразд? – звернувся він уже до неї.

Селіна лише мовчки кивнула.