Дай

— Скільки їх гналося за тобою? — запитав Дай, вдивляючись у понівечені тіла Скараних.

— Шестеро, — Кай відвів погляд від кривавого місива.

Нудота підступила до горла. Смерть він бачив безліч разів, але такої жорстокості не чекав навіть від Скараних. Щоб розірвати людину на шматки… потрібна ненависть, від якої темніє свідомість.

— У другій групі було четверо, — тихо додав Дай. — Вісім тут, двоє в яру. Десятеро. Усі.

Кай кивнув, хоча впевненості в цьому не відчував.

— Ти був тут сам?

— Ні, — голос Дая стих. — Ці четверо… вбили моїх товаришів кілька днів тому. — Він штовхнув ногою одне з тіл.

— Тож ти хотів помститись?

— Можливо, — урвав той. — У кожного свої причини.

Дай підвів на нього погляд, від якого по спині Кая пробіг холодок. Він виглядав старшим за Кая, хоча визначити його вік було важко. Темне волосся з просивиною на скронях спадало на чоло, обличчя — різке й втомлене. Кілька старих шрамів перетинали щоку й шию. Але очі були живими й рухливими — вони ніби сканували простір, прораховуючи кожен наступний крок.

— А ти як опинився тут? — хитнув головою Дай, ніби намагаючись розвіяти важні думки.

— Відвертав увагу від своєї групи, — коротко відповів Кай.

Дай кивнув без зайвих коментарів.

— І куди тепер?

— На південь. Група мала піти до нового укриття.

— Тоді ходімо. Проведу тебе, — сказав Дай і неквапно рушив уперед. — До речі, як тебе звати?

— Кай.

— Приємно познайомитися, Кай, — посмішка розтягнула його губи, хоч очі при цьому залишилися настороженими.

Кай прискорив крок, наздоганяючи його.

День тільки починав набирати силу, світло ще було м’яким і холодним. Кай пильно оглядав місцевість, намагаючись упізнати шлях.

— Я минув ось цю скелю, — він торкнувся грубої поверхні. — Обійшов її і побіг туди.

— Гаразд, — Дай кивнув і зробив кілька кроків уперед, але раптом різко зупинився, прислухаючись.

— Хтось попереду, — прошепотів він. — Сховаємось.

Вони притислися до кам’яного виступу. За кілька секунд почулися обережні кроки.

Дай натягнув тятиву, лук тихо затріщав.

— Тут є свіжі сліди, — пролунав знайомий голос.

Серце Кая зупинилося на мить.

Фаель.

Силуети з’явилися з-за скелі, і Дай майже випустив стрілу.

— Чекай! — Кай схопив його за зап’ясток. — Це мої!

Дай коротко глянув на нього та опустив лук.

Кай вискочив із тіні — і вже наступної миті опинився в міцних обіймах.

— Кай! Ти живий! — голос Соловена затремтів від полегшення.

— Добре, що з тобою все гаразд, — Фаель простягнув руку. Але Кай просто втягнув його в обійми, відчуваючи, як з плечей спадає тягар страху.

Соловен першим помітив незнайомця.

— А це хто?

— Це Дай. Він урятував мене, — Кай повернувся до нього, але наступної миті його обличчя стало серйозним. — А ви що тут робите? Я ж просив не йти за мною.

Чоловіки винувато переглянулися.

— Ми не могли тебе покинути, — сказав Фаель.

— Група досі в тунелі? — запитав Кай.

— Ні. Вони вирушили до нового укриття. А ми — за тобою, — відповів Соловен.

Кай опустив очі, винувата усмішка промайнула на губах.

— Дякую… що повернулися по мене.

— Ну що, назад до тунелю, — зітхнув Фаель.

— Так. А завтра наздоженемо групу, — підтвердив Соловен.

— Тоді… будемо прощатися, Кай, — озвався Дай.

Кай здивовано обернувся.

— Куди ти?

— Повернуся до міста, — Дай почухав потилицю. — Подивлюся, що там.

Його голос звучав спокійно, але в очах тліла самотня темрява, від якої Кай відчув майже фізичний холод.

— Ходімо з нами, Дай, — раптом запропонував Кай.

 Потім озирнувся на друзів: — Ви ж не проти?

Соловен і Фаель переглянулися.

— Відійдемо, — сказав Соловен і кивнув убік. — Ми нічого про нього не знаємо, — тихо промовив він, щойно відійшли.

— Він точно не Скараний. І він тут один, — додав Фаель.

— І він врятував мене, — сказав Кай.

Соловен зітхнув.

— Гаразд. Але під вашу відповідальність.

Кай повернувся до Дая.

— Ходімо з нами.

Дай замислився.

— А куди ви йдете?