Алісія: Особливе дитя

1. Не хочу залишати тебе.

Дорогою маленького містечка Ротгарм дріботіли легкі дівочі кроки. З кожним пружним кроком на вітрі колихалася спідниця, а разом із нею — стара, потерта мантія. Золотаві кучері безладно розліталися навсібіч, час від часу торкаючись усміхненого обличчя.

Сьогодні Алісії виповнювалося чотирнадцять. Вона поспішала до дідуся, власника невеликої кравецької майстерні в центрі міста.

Ротгарм аж ніяк не був велелюдним містом. Тут мешкало не більше двох тисяч людей. За мірками королівства його й містом назвати було важко — радше звичайне глухе село.

— Дідусю, я прийшла! Як ти сьогодні почуваєшся?

Двері майстерні розчахнулися, і Алісія мало не влетіла всередину. Усмішка, як завжди, не сходила з її обличчя.

— А-а-а-а-а!

Із задньої кімнати, вхід до якої затуляла ширма, раптом долинув несамовитий крик.

— Алісіє!

— Ой-йой... Здається, дідусь сьогодні не в гуморі, — тихенько промовила дівчина.

Вона винувато всміхнулася, наче дитина, яка щойно нашкодила й тепер чекає на прочухана.

Ширма відсунулася. На порозі з'явився високий, кремезний чоловік. Коротка сива борода обрамляла його обличчя, а лисина блищала в світлі лампи.

— Алісіє! Ти тільки подивися, що ти наробила!

Старий виставив перед собою ліву руку, щоб онука могла добре роздивитися вказівний палець. На самому його кінчику червоніла крихітна крапелька крові.

— Дідусю... Ти поранився? Треба бути обережнішим! У твоєму віці рани довго гояться.

— А хто, по-твоєму, в цьому винен, розумнице? Двері як гепнуть! А я ще й чийсь крик почув. Так перелякався, що аж голку собі в палець загнав!

— Дідусю, то в тебе нове замовлення? Як здорово!

Здавалося, для Алісії подібні випадки давно стали звичною справою.

Вони з дідусем були дуже близькі. Їхні стосунки більше нагадували дружбу, ніж звичайні взаємини між родичами.

— Ні, замовлень досі немає. Уже два тижні ніхто й носа не показував. Але ж сьогодні особливий день. Чи ти забула?

— Та як таке можна забути?! Звісно, пам'ятаю! Сьогодні четвер — вечір яблучної запіканки!

Старий приклав долоню до чола й повільно потягнув шкіру вниз.

— Онученько, коли ти нарешті почнеш думати хоч про щось, окрім їжі? Тобі ж сьогодні чотирнадцять виповнюється!

Алісія вмить завмерла з таким виразом обличчя, наче щойно почула неймовірну новину. Вона широко розставила ноги, зігнула руки в ліктях і почала швидко перебирати пальцями, мов кішка, яка ось-ось кинеться на здобич.

— Точно! Дідусю, цього разу ти одним яблучним пирогом не відбудешся! Я хочу справжній бенкет!

Радісно вигукнувши, Алісія підстрибнула й переможно здійняла праву руку зі стиснутим кулаком.

Дідусь лише важко зітхнув і сумно подивився на онуку.

— Рідненька... Можливо, ти й не дуже добре пам'ятаєш своїх батьків, але маєш знати: вони обоє були чарівниками. Як і ти. А я такого дару не маю. Тож міг виховувати тебе лише як звичайну дитину.

— Гей, діду! Дідусю... Ти це до чого? Куди хилиш? Мені зовсім не подобається ця розмова. Я досі не почула жодного слова про смаколики!

Алісія обожнювала рідне містечко й понад усе любила дідуся. Її життя тут було безтурботним і радісним. У неї вистачало друзів, перед якими вона час від часу вихвалялася своїми магічними фокусами.

Магії її ніхто ніколи не навчав. Природний дар почав прокидатися приблизно у сім років. Спершу це були невинні забавки: Алісія могла силою думки зрушити з місця дрібні камінці на дорозі або підняти в повітря хмаринку пилу.

Та з роками її здібності ставали дедалі сильнішими. Вона навчилася закип'ячувати воду самим лише бажанням, а також трохи піднімати зламані вози, щоб можна було полагодити колесо. Навіть прибирання та миття посуду більше не потребували її рук — достатньо було тільки захотіти.

Дідусь Лакрос завжди всміхався, коли онука демонструвала свої здібності. Та за тією усмішкою ховалися смуток і провина.

Тиша перервав дзінок на дверях. Двері що вели до майстерні неквапливо відчинилися і разом із сонячним промінням до приміщення ступив високий чоловік. На ньому була мантія кольору світлого пісковику, а на грудях срібними нитками виблискувала незнайома Алісії емблема.

Незнайомець підвів голову. Коли тінь від широкополого капелюха перестала затуляти його обличчя, дівчина побачила яскраво-блакитні очі. Здавалося, вони випромінювали власне світло.

— Добридень. Це ж кравецька майстерня пана Лакроса Фінча? — запитав чарівник, стоячи у дверях.

— Пане Генрі Весте! А ви анітрохи не змінилися! Такий самий молодий, як і дев'ять років тому!

Дідусь Алісії шанобливо вклонився гостеві.

— Дідусю, а хто це? — тихо запитала дівчинка.

— Алісіє, це твій учитель магії. Він забере тебе до школи, де ти зможеш навчатися чаклунства.

Обличчя Лакроса на мить спохмурніло, та він швидко опанував себе й знову всміхнувся онуці.

— Учитель? Школа? Я ні на що таке не погоджувалась!

— Рідненька моя, ми вже розмовляли про це. Такій здібній дівчені не місце у цій притрушеній пилом лавці.

— Діду я вже казала шо буду шити одяг, так само як ти і крапка!

— Алісия, за всі ці роки ті ні одніеї сорочки не зшила. Ігла то не твоє, тільки тканину псуєш. — 
Обличчя дівчини залилося рум'янцем від сорому.

Чаклун дивився на їх суперечку з подивом та цікавістю. У його очах ці двоє були такими живими і справжнімі, не те що всяка магічна спільнота яка вважае себе вінцем еволюції.

Очі дівчинки опустилися у низ і забігали у різнобіч, наче шукаючи порятунку. У голові промайнули неприємні спогади.

Дідусь час від часу заводив розмову про те, що їй час здобути освіту. Зазвичай це траплялося не частіше разу на рік. Та дівчинка завжди переводила все на жарт, запевняючи, що їй цілком вистачає життя поруч із ним. Більше їй нічого не потрібно.

— Онучко, збирай речі. Сьогодні ти вирушаєш із цим чоловіком вивчати магію.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше