Глава 20

Артур

Три з половиною роки тому

— Якщо ми хочемо потрапити в "Шепіт" на Новий рік, то потрібно бронювати будиночок вже зараз, — захоплено пробурмотів Тім, попиваючи свою каву. Хоча каву — це гучно сказано, адже те "три в одному", яке подають у нашій столовій, радше нагадувало теплу воду з присмаком розчарування. — Дем казав, що прилетить десь у двадцятих числах, тому можемо раніше поїхати. Встигнемо ще нормально катнути на бордах.

— А сесія? — глузливо перепитав, скосивши на нього погляд.

— Ай, взагалі фіолетово на неї, — звично відмахнувся він. — Потім на перездачу прийду, а ти точно зможеш домовитися, щоб раніше закрили. Так, то до чого я вів. Нам треба обдумати, кого будемо брати із собою. Владку та Ді — це зрозуміло, але треба ще компанію підібрати. Можливо…

Він почав перераховувати знайомих, але мою увагу вже привернуло інше. Точніше, інша. Першокурсниця, яка останнім часом надто часто траплялася мені на очі. 

Сьогодні вона була одягнена в джинси та величезне (чоловіче?) худі, а її світле, майже білосніжне, волосся було скручене в гульку на голові, роблячи її вигляд ще більш… ем, цнотливим, я б сказав. Та краще так, ніж коли воно водоспадом спадало по її плечах і просто не могло не притягувати погляд всіх присутніх.

Дівчина, як завжди, прийшла у компанії самої себе і одразу попрямувала не до загальної черги, а в обхід. Не знаю, чим вона підкупила нашу продавчиню тітку Зою, але та постійно приймала її без черги, викликаючи загальне невдоволення в радіусі п’яти метрів.

Подякувавши, вона взяла свій стандартний набір — пляшку води і якусь булку — та попрямувала на “своє” місце: широке підвіконня крайнього вікна, поряд з яким не ставили стіл через великий кавовий автомат. Ну, принаймні він був кавовим до минулої весни, а тепер перетворився на велику цеглинку з яскравими наклейками.

— Слухай, Арктику, — Тім штовхнув мене в плече, — ти вже стільки за нею стежиш, що реально став схожий на довбаного сталкера. 

— Ні за ким я не стежу, — кинув, дістаючи телефон з кишені.

— Ага, розказуй. Ніби я не бачу.

— Не бачиш.

— Арте, годі вже. Ну, сподобалася тобі ця білявка. Ну, буває. Підійди, зачаруй та тр…

— Тіме, ти зробив неправильні висновки, — відповів, закотивши очі.

— А які ж висновки тоді правильні? — хитро поцікавився друг.

— Пий свою бурду і відстань від мене, — втомлено кинув, повертаючись до переглядання стрічки інстаграм.

Тимур гмикнув, але таки відстав. Чи надовго? Це вже складне питання.

А взагалі… Я й сам прекрасно розумів, що ця першокурсниця викликала в мене якісь незрозумілі емоції. І це, зізнаюся, до біса мене напружувало.

Нас же зовсім нічого не пов'язувало, крім того одного поцілунку. Причому далеко не найкращого. Але чомусь він не давав мені спокою. Чи ні, не сам поцілунок, а погляд, яким вона мене нагородила, коли ми випадково перетнулися наступного дня. Розгублений, але водночас колючий та суворий. Ніби вона вже в голові уявляла, як підвішує мене за причандали на найближчому дереві, але все ще зважувала, чи не надто це жорстоко.

Чорт забирай... Це максимально тупо, так? Зациклитися на погляді якоїсь пересічної дівчини.

Але не відпускав він і все. Хоч розірвися.

Дійшло до того, що я почав аналізувати це невластиве мені явище. 

Перша версія — воно виникло через банальне відчуття провини. Типу, за вкрадений перший поцілунок (а я вже був впевнений, що він був у неї першим). Це, звісно, малоймовірний варіант, але й повністю відкидати його було б нерозумно.

А друга — можливо, я просто почав ставати схожим на нього. Та якщо це справді так — краще одразу кинутися з мосту. Інакше про повагу до себе можна буде забути.

— О, дивись, — знову штурхнув Тимур. — Твоя першокурсниця зацікавила Артеменка.

Я повернув голову — так, мій одногрупник дійсно стояв біля мо… гм, біля першокурсниці та відверто клеїв її.

— Вона не моя.

— Ага. То не підеш рятувати не твою? — запитав друг, підперши рукою підборіддя, наче спостерігав за мильною оперою по телику. 

— А повинен? — поцікавився, заломивши брову.

— Ну-у-у… Можеш і не рятувати. Думаю, потім Нік з радістю поділиться з тобою, яка білявочка у ліжку. І ім'я підкаже. Ти ж сам не хочеш дізнаватися.

Мимоволі сильніше стиснув смартфон в руці. 

— Мені байдуже, — процідив і відвернувся.

— Окей, — Тім підняв руки догори. — О, диви. Він вже тягнеться, щоб обійняти її. Швидко він…

Я й не збирався дивитися, але очі самі знайшли їх серед натовпу. 

Артеменко справді нахилився надто близько. І так впевнено, ніби мав на це повне право. А вона… не відсахнулась. Що ж, якщо для неї це нормально після хвилини знайомства — вона точно не варта моїх думок.

Я вже відвів погляд, збирався остаточно забити на цю сцену, як… білявка несподівано різко відштовхнула Ніка, а потім з грацією якогось марвелівського месника взяла й вилила на його штани залишки води зі своєї пляшки.