Глава 18

Стоячи біля дверей свого (ну, не свого, але ви зрозуміли) кабінету, я ніяк не могла наважитися зайти всередину. Так, я наче як була налаштована по-бойовому, однак… 

Чесно? Я достобіса втомилася від сварок із Самборським.

Мені справді дуже хотілося просто повернутися до свого нудного, але ж такого стабільного життя. Життя, де найбільшою проблемою було не спалити вечерю, а потім таки все одно її спалити і, як завжди, йти до Марічки на рятівні макарони з котлетками. 

Хотілося спокою. Хотілося передбачуваності. Усього, крім цього хаосу, в якому я тепер жила.

Та продовжувати топтатися на місці, витріщаючись перед собою, вічно не можна було. Тому я вже навіть потягнулася до ручки, коли двері несподівано відчинили — з іншої сторони.

Зізнаюся, на мить подумала, це вже в котрий раз нас так ефектно із Самборським доля “зводить”. Проте, певно, стався збій у системі: з кабінету вийшов зовсім інший чоловік. 

Імені його я не знала, але точно бачила вчора біля одного з робочих місць. Він скосив на мене невдоволений погляд, немов я навмисно перегородила йому шлях, а потім, не привітавшись, обійшов мене і рвучко рушив до ще одного працівника, що стояв неподалік з планшетом в руках.

— Десь вийшов, — похмуро промовив той, що ледь не вдарив мене дверима. — Сам наказав знайти дані в архіві і пішов.

Він ще щось говорив, та я перестала вслухатися. По-перше, його ниття не викликало ніякого інтересу, а по-друге, головне для себе вже я почула: попереду — чисто. А це означало, що в мене з’явилося додаткове віконце, щоб підготуватися до битв… гм, зустрічі із псевдобосом.

Отож, я зайшла в приймальню й одразу опустилася на своє м'якеньке крісло, щоб трохи розслабитися. Але через декілька секунд зрозуміла, що в такому положенні можу просто вирубитися. Все ж нервові клітини в мене не залізні. 

Через це я вирішила підбадьоритися — зробити собі каву. Вчора для цього я виходила на загальну кухню (суто щоб на декілька хвилин відпочити від гнітючої атмосфери), але сьогодні вирішила, що не хочу робити стільки зайвих рухів.

Не пройшло й хвилини, як кавомашина вже ніжно дзижчала, наповнюючи повітря ароматом свіжозмеленої кави. Молочна пінка повільно осідала в чашці, а я була зачарована цим майже медитативним процесом. Навіть вдалося забути про свої проблеми, аж поки ззаду не почувся дивний шурхіт.

Одразу стало зрозуміло: в кімнаті я більше була не сама. А напружена тиша, яка зависла за спиною, не залишала сумнівів — момент “ікс” настав.

Та я навмисне не відреагувала на появу Самборського. Мені говорити з ним не було про що, а якщо йому щось потрібно — нехай сам і “починає”.

І реакції довго чекати не довелося.

— Що у моїх словах тобі було не зрозуміло? — запитав тихо, але з такою неприхованою люттю, що в мене аж мурашки по тілу пробігли.

— Розбирайся зі своєю матір'ю, — рівно відповіла. — Вона відпустить — я піду хоч зараз. З радістю.

Сигнал про готовність капучино дав мені чудовий привід не озиратися. Я спокійно потягнулася до пакетика з цукром, який зазвичай ігнорувала, висипала вміст у чашку й почала повільно перемішувати дерев’яною паличкою.

Я знала, що Артура Марковича почне бісити моя показова зайнятість, яка так ефективно заважала мені “привітати” його, як слід. Саме тому навмисне не поспішала з нею закінчувати.

— Ти вже можеш йти, — промовив з тим роздратуванням, яке я й прагла викликати. — Чи ти ще хочеш отримати якусь рекомендацію за день бездарної роботи?

А от про “бездарність” — це він дарма.

— Слухай ти, — кинула я, різко обернувшись. — Мені від вас нічого не треба. Абсолютно. Лише звільнення від довбаного штрафу, через який я все ще змушена терпіти твою присутність у своєму житті.

Останнє промовила з таким запалом, що аж окуляри зсунулися з носа. Зір одразу поплив (дякую — ні — моїй міопії), тож довелося поспіхом поправляти своїх помічників. 

Це мимоволі зіпсувало момент мого тріумфу, тож, повернувши “чіткість”, я готувалася побачити черговий глузливий вираз обличчя від свого опонента і почути нову отруйну фразу. Але… нічого з цього не було.

Натомість було дещо інше. Дивне.

Самборський застиг. Серйозно, просто завмер, мовбито вперше мене побачив. Потім повільно видихнув, і його погляд змінився. Став не тим, звичним — колючим, холодним, із нотками зневаги, — а зовсім іншим.

Навіть не знаю, як правильно його описати. Тобто.. у ньому точно не було раптового спалаху симпатії чи, Боже збав, бажання. Ні. Але було спокійне, майже насторожене зосередження. Ніби він розглядав чи шукав щось. Щось, відоме лише йому. 

І це супроводжувалося мовчанням і внутрішньою напругою, якої я раніше за ним ще не помічала.

— Що? — нервово запитала, коли вже стало нестерпно це витримувати. — Не подобається, що не по дрес-коду?

Так, не одразу, але я збагнула, що саме його так здивувало. 

У такому простому образі студентки він бачив мене вперше. З огляду на те, що сам він у темно-сірій сорочці із закоченими рукавами та бездоганно випрасуваних чорних чіносах мав такий вигляд, ніби щойно повернувся з вечірки, — мій “плебейський” одяг із мас-маркету, мабуть, став для нього справжнім ударом. Ще й таким, що аж дар мови відібрало.