Розділ 8: Архітектура руйнування

Ела і Кай бігли вздовж покинутих залізничних колій, поки гул дронів не затих десь далеко за спиною. Попереду повітря ставало іншим — важчим, солоним і прохолодним. Воно не було схоже на фільтрований кисень «Меморії».
—  Ми на межі, — прошепотів Кай, розсуваючи високі зарості пожовклої трави. — Це межа зони покриття.
Ела вибігла на піщаний насип і зупинилася як укопана. Перед нею розгортався безкрайній океан. Хвилі з м’яким шелестом накочувалися на берег, а сонце, що сідало, фарбувало воду в глибокий бурштиновий колір. Це було ідеально. Навіть занадто ідеально.
Вона опустилася на коліна і занурила руку в воду. Холодна. Мокра. Вона піднесла пальці до губ — сіль. Смак був справжнім. 
—  “Точка Зеро”, — сказала вона, озираючись на Кая. — Це і є та сама реальність, про яку ти говорив?
Кай мовчки кивнув, дивлячись на горизонт. Але Ела не відчувала полегшення. Її аналітичний розум продовжував працювати, шукаючи закономірності. Вона дістала свій дешифратор і запустила глибоке сканування навколишнього середовища, налаштувавши датчики на виявлення частот оновлення пікселів.
—  Що ти робиш? — запитав Кай, підходячи ближче. Його голос звучав напружено.
—  Перевіряю текстури, — сухо відповіла вона. — Якщо це реальність, тут має бути хаос. Справжній світ не має повторюваних фракталів.
Екран дешифратора почав заповнюватися даними. Спочатку все виглядало природним, але раптом графік вирівнявся в ідеальну синусоїду. Ела завмерла. Вона підійшла до самої кромки води, де хвиля щойно відступила, залишивши мокрий слід на піску. Вона почала рахувати секунди між ударами серця і ритмом прибою.
1.0… 2.0… 3.0… Удар.
1.0… 2.0… 3.0… Удар.
Ритм океану збігався з її пульсом до мілісекунди.
—  Це не море, Каю, — прошепотіла вона, відчуваючи, як порожнеча розростається в грудях. — Це найдорожча декорація у світі.
Вона різко розвернулася до нього, її очі палали від гніву й розчарування.
—  Ти сказав, що тут реальність має смак солі. Так, вона має смак солі, бо Артур знає, що я очікую відчути сіль! Це “Відлуння” всередині іншого “Відлуння”. Ми не втекли. Ми просто перейшли в іншу кімнату!
Кай відступив на крок, його обличчя зблідло.
—  Ело, я не знав… я клянуся, я був тут раніше, і все було інакше…
—  Досить брехати! — Ела підняла дешифратор і направила його на горизонт, наче зброю. — Дивись!
Вона натиснула на кнопку «Форсоване перевантаження рендерингу». Повітря над океаном раптом здригнулося. Красивий захід сонця пішов цифровими «шумами», сонце розтягнулося в довгу жовту смугу, а вода почала перетворюватися на сіру сітку полігонів. Крізь діру в «небі» проглянуло справжнє обличчя цього місця: металеві куполи, нескінченні ряди серверних стійок і тьмяне світло величезного ангара.
Вони все ще були в «Меморії». Море було лише терапевтичною зоною для «особливо складних об’єктів».
—  Значить, я — об’єкт, — холодно промовила Ела. — А ти, Каю… ти просто сценарій, написаний для того, щоб я сама привела себе до фінальної точки дешифрування. Артур не міг зламати мій код, тому він створив тебе, щоб я зламала його для нього.
З темряви ангара, за межами зруйнованої ілюзії, почулися повільні аплодисменти. З тіні вийшов Артур. Він виглядав не як ворог, а як втомлений вчений, що спостерігає за успішним експериментом.
—  Браво, Ело. Ти єдина, хто зміг побачити крізь “Точку Зеро”. Але ти помиляєшся в одному: Кай — не сценарій.
Артур підійшов до Кая, який стояв нерухомо, наче в трансі.
—  Кай — це твоя попередня версія, Ело. Твоє чоловіче відображення з того часу, коли ми ще намагалися використовувати твій оригінальний генетичний код. Ви — два боки однієї медалі. І зараз ви обидва допоможете мені завершити Алгоритм.
Ела подивилася на Кая — на свою “копію”, на свій “спогад”. Тепер вона знала: пастка була набагато глибшою, ніж вона могла уявити. Але в її руці все ще був годинник. І він все ще цокав.
—  Ти забув одну деталь, Артуре, — Ела посміхнулася, і ця посмішка була гострою, як лезо. — Я архітекторка. І я залишила в коді “Відлуння” чорний хід, про який не знаєш навіть ти.