Розділ 40. Три дні

Прогулянка тривала сорок хвилин і не допомогла.

Артем ішов і сперечався сам із собою — точніше, вигравав суперечку в голові вдванадцяте, добираючи дедалі точніші аргументи, і з кожним новим аргументом почувався дедалі гірше, бо перемога в уявній суперечці має ту саму цінність, що й правильний прогноз на невідбулому експерименті.

Він зупинився біля кіоску з морозивом, який працював.

Постояв.

Купив одне.

Хвилини три дивився на нього, усвідомлюючи, що поняття не має, що робити далі, бо ситуація «купив морозиво й не знаєш, кому його нести» не покривалася жодною з тринадцяти змінних.

Урешті з'їв сам. Морозиво було непогане.

* * *

Наступного ранку її в бібліотеці не було.

Артем прийшов о десятій, як завжди, сів на своє місце й пропрацював до другої, і за цей час двічі ловив себе на тому, що дивиться на двері.

О другій він написав: «ти в майстерні?»

Відповідь прийшла за годину: «так»

І все.

Артем перечитав ці три літери разів вісім, шукаючи в них інтонацію, і на восьмий раз усвідомив, що займається аналізом однослівного повідомлення, і що це, найімовірніше, і є та сама поведінка, за яку вона вчора на нього накричала.

До майстерні він не пішов.

Не з упертості — він двічі виходив із бібліотеки й обидва рази повертався, тому що не знав, що казати. Вибачитися означало б визнати, що він розуміє, за що. Він розумів приблизно, і «приблизно» його ніколи не влаштовувало.

Того вечора вони не бачилися вперше за тридцять дев'ять днів.

* * *

Наступного дня теж.

Ярина відповідала на повідомлення — коротко, без затримок, цілком нормально. Написала, що сторінка сорок один вийшла. Написала, що завтра в неї консультація. На питання, чи прийде до бібліотеки, відповіла «не знаю».

Артем сидів над п'ятою поправкою й не написав жодного рядка.

Приблизно о шостій він зрозумів дуже неприємну річ.

За тридцять дев'ять днів він звик, що вона є. Не як помічниця, не як свідок і не як «зовнішня експертиза» — просто є, за два столи, з пінцетом, і час від часу каже щось, що доводиться обдумувати.

Тепер її не було, і виявилося, що працювати без цього він може.

Просто не хоче.

Артем зафіксував це формулювання подумки, точно, як фіксував усе, і не спробував віднести його до жодної категорії.

* * *

На третій день вона прийшла.

Сіла на своє місце, розклала інструменти й хвилин двадцять працювала мовчки.

Потім сказала, у стіл:

— Перехід від дванадцятого до тринадцятого нелогічний. Ти пояснюєш нову змінну через стару, а стару ти двома абзацами вище оголосив ненадійною.

Артем відкрив документ.

Вона мала рацію.

— Дякую.

— Ага.

Вони не вибачилися — ні він, ні вона. Ніхто не сказав «слухай, щодо вівторка». День пішов далі, і зовні виглядав як будь-який інший.

Просто того вечора Артем, ідучи додому, зловив себе на тому, що прокручує в голові не свої аргументи, а її фразу.

Ти вже тридцять дев'ять днів усередині.

Він зайшов у під'їзд, піднявся на свій поверх і біля дверей раптом зупинився з ключами в руці.

Просто це єдина річ, яку ти жодного разу не записав.

Артем стояв так секунд десять.

Потім відчинив двері, увімкнув світло, сів за стіл і відкрив АР-01 — уперше за тридцять дев'ять днів не для того, щоб щось до нього додати.

* * *