Розділ 39. Сварка

Почалося з дурниці.

Точніше, з двох дурниць, друга з яких була дурницею тільки тому, що сталася одразу після першої.

Перша полягала в тому, що вранці Артем вирішив бути корисним.

Він прийшов до майстерні раніше, побачив, що чайник порожній, набрав води й увімкнув — і виявив за півхвилини, що чайник стояв на теці з висушеними аркушами, які вчора розклали сохнути саме там, бо це єдине місце в кімнаті, куди не потрапляє сонце.

Аркуші не постраждали.

Чайник теж.

Ярина, яка увійшла рівно в момент, коли Артем обережно переставляв одне з іншого, сказала лише:

— Сім разів.

— Що?

— Сім разів я тобі казала, що на цей стіл нічого не ставлять.

— Це чайник.

— Це особливо чайник!

Далі був короткий обмін репліками, у якому Артем намагався пояснити, що ризик був мінімальний і повністю контрольований, а Ярина — що фраза «повністю контрольований» у поєднанні зі словом «окріп» звучить як заява людини, яка ніколи нічого не проливала.

Скінчилося тим, що обидва засміялися, і Артем отримав дозвіл ставити чайник на підвіконня.

Друга дурниця сталася о четвертій.

Артем приніс п'яту поправку — не готову, чернетку, — і поклав ноутбук на стіл, щоб показати.

— Не туди.

— Тут вільно.

— Тут вільно, бо сюди зараз ляже сторінка сорок один.

Артем переставив ноутбук на підвіконня, повернувся й сказав:

— Мені потрібна твоя думка про третій розділ.

— За двадцять хвилин.

— Це два абзаци.

— Артеме. — Вона не відірвалася від сторінки. — Я тримаю в руках річ, яка розсипається, якщо на неї дихнути. Двадцять хвилин.

Він почекав чотири.

Потім сказав:

— Просто скажи, чи логічно виглядає перехід від пункту дванадцять до тринадцятого.

Ярина поклала пінцет.

Дуже акуратно.

— Ти зараз серйозно?

— Це один погляд.

— Ти дві хвилини тому чув, що я не можу відволіктися.

— Я не прошу відволікатися. Я прошу подивитися.

— Це те саме!

— Ні, — сказав Артем, — це не те саме, бо подивитися займає три секунди, а відволіктися...

І тут він зупинився, бо побачив її обличчя.

* * *

— Слухай, — сказала Ярина рівним голосом, який був гіршим за будь-який крик, — я розумію, що в тебе двадцять один день.

— Двадцять.

— У тебе двадцять днів. Я знаю. Ти нагадуєш про це щодня.

— Я нагадую, бо це фактор планування.

— Ти нагадуєш, бо в тебе в голові таймер, і все, що не рухається зі швидкістю таймера, тебе дратує. — Вона зняла робочі рукавички, кинула їх на стіл. — У мене теж дедлайн. У мене сімнадцять днів і сто сорок кутів. Але я жодного разу не питала тебе, чи можна швидше.

— Це різні задачі.

— Це та сама задача, Артеме. Це людина, яка щось робить, і поруч інша людина.

Він відчув, як усередині піднімається щось гаряче й неприємне — і вперше за тридцять дев'ять днів не став це класифікувати.

— Добре, — сказав він. — Тоді скажи прямо: я тобі заважаю?

— Зараз — так.

— Постійно?

— Артеме.

— Це просте питання.

— Це не просте питання, і ти це знаєш! — Ярина розвернулася до нього повністю. — Ти чудово вмієш ставити питання так, щоб будь-яка відповідь була поганою. Ти це зі мною робиш уже місяць.

— Я нічого з тобою не роблю.

— Так! Саме! — Вона змахнула рукою. — Ти нічого не робиш. Ти спостерігаєш, фіксуєш, аналізуєш і при цьому щиро вважаєш, що знаходишся десь збоку. А ти не збоку. Ти всередині. Ти вже тридцять дев'ять днів усередині, просто це єдина річ, яку ти жодного разу не записав.

Тиша.

Артем стояв біля підвіконня.

Ярина підійшла — не для того, щоб щось зробити, а просто тому, що кричати через кімнату було безглуздо, — і зупинилася ближче, ніж зупинялася будь-коли раніше.

Достатньо близько, щоб Артем побачив, що вона теж не спала: тонка червона смуга під очима, слід від рукавички на зап'ясті, пасмо, яке вона за день разів десять заправляла за вухо й воно щоразу поверталося назад.

І дуже гостро зрозумів дві речі. Що вона сердита. І що йому чомусь важче витримати цю відстань, ніж її голос.

— Це неправда, — сказав він тихо.

— Що саме?

— Що я не записав.

Ярина завмерла.

Вона стояла зовсім поруч, і Артем міг би простягнути руку — це була б проста дія, механічно нескладна, і десь на периферії свідомості він навіть відзначив, що не знає, до якої категорії її віднести, і що вперше за сорок днів це відсутність категорії його не зупиняє, а щось зовсім інше.

Він не простягнув.

Він міг би сказати далі. Він майже сказав — про нотатник, про качок, про лавки, про запис, у якому «оцінка дня» стояла без жодного числа.

Але сказав інше:

— Я записав. Просто не туди.

— Що це означає?

— Це означає, — сказав Артем, — що я не готовий це пояснювати о шостій вечора в кімнаті, де мені не можна класти ноутбук на стіл.

Він узяв ноутбук і вийшов.

* * *