Розділ 36. День без таблиць

Світло вимкнули о четвертій дня, разом із половиною кварталу.

Масштаб проблеми дійшов до нього не одразу: спершу згас екран, потім він побачив, що ноутбук перейшов на батарею, потім — що батареї сорок відсотків, а розетка мертва. У читальному залі стало тихіше, ніж зазвичай, і водночас гучніше, бо всі одночасно почали пояснювати одне одному, що світла немає.

— Аварія на підстанції, — повідомила бібліотекарка так, що ставало ясно: це надовго. — Кажуть, до восьмої.

Артем подивився на сорок відсотків батареї, прикинув, що при роботі з АР-01 це приблизно година десять, і почав вираховувати, що встигне зробити.

Ярина забрала в нього ноутбук і закрила кришку.

— Ей.

— Пішли.

— Куди?

— Надвір. Там світло безкоштовне.

* * *

Вони вийшли на вулицю, де був той рідкісний вечір кінця літа, коли ще тепло, але вже не спекотно, і місто виглядає так, ніби йому теж нікуди не треба поспішати.

Спочатку Артем ішов з наміром десь сісти й попрацювати ще годину десять.

Хвилин через двадцять він забув про це.

Вони не мали маршруту. Ярина показала будинок, де три роки тому знімала кімнату разом із дівчиною, яка щоранку варила каву й ніколи її не пила. Артем показав корпус, де на другому курсі здавав лабораторну шість разів. Вони обійшли парк, у якому Ярина не була з дитинства, і виявили, що качок стало більше, а лавок менше, і не змогли пояснити ні першого, ні другого.

— У тебе є теорія? — спитала Ярина.

— Про качок?

— Про лавки.

— Крадуть, — сказав Артем.

— Лавки?

— Це метал. Метал крадуть.

— Це найпрозаїчніше пояснення з можливих.

— Це найімовірніше пояснення з можливих.

— У цьому парку я вперше в житті впала з велосипеда. Тут не можуть красти лавки.

— Одне не виключає іншого.

Вона розсміялася, і Артем зрозумів дві речі одночасно.

Перша: вона сказала «у тебе».

Друга: він відповів, навіть не помітивши.

Він спробував відновити, коли саме це сталося. Не зміг. Десь між будинком із кавою й качками зникло «ви», і жоден з них цього не зафіксував.

— Що? — спитала Ярина, побачивши його обличчя.

— Ми перейшли на «ти».

— І?

— Я не помітив коли.

— Це погано?

Артем подумав.

— Це найкращі неврахуванні дані за весь місяць.

* * *

Вони купили морозиво в кіоску, який працював, бо мав генератор, і сіли на одну з лавок, які ще не вкрали.

Ярина розповідала про свою бабусю, яка все життя пропрацювала коректоркою і яка, помираючи, встигла виправити помилку в бланку, що їй принесли підписати.

— Це жарт?

— Це родина.

Артем розповів, як у дванадцять років написав програму, яка мала розв'язувати задачі з математики, і як вона працювала бездоганно, крім випадків, коли в умові було слово «приблизно».

— І що ти зробив?

— Викинув з умов слово «приблизно».

— Тобто ти виправив реальність.

— Мені було дванадцять.

— Артеме. — Ярина повернулася до нього, тримаючи морозиво так, щоб не капало. — Тобі й зараз дванадцять. Ти просто робиш це в дев'яноста чотирьох сторінках замість тридцяти рядків коду.

Він хотів заперечити.

Потім зрозумів, що вона щойно описала пункт 2.4.1.3 точніше, ніж він сам, і почав сміятися — і сміявся довше, ніж збирався, бо це справді було смішно, а ще тому, що заперечити не було чим.

Ярина дивилася на нього з тим виразом, який Артем не міг класифікувати вже втретє за тиждень.

— Що?

— Нічого, — сказала вона. — Ти нормально смієшся. Просто рідко.

Стало прохолодніше — так буває наприкінці серпня, коли тепло зникає раптово, за кілька хвилин, разом із останнім світлом.

Ярина підтягнула рукави й посунулася ближче — не демонстративно, а так, як посуваються до джерела тепла, коли поруч сидить людина, а куртки немає ні в кого.

Артем завмер.

Це була дрібниця. Плече до плеча, кілька сантиметрів тканини між ними, нічого такого, чого не буває в громадському транспорті двічі на день.

Але в транспорті він ніколи не забував, як дихати.

Він сидів дуже прямо й дуже уважно, з морозивом, яке починало танути, і ловив себе на кількох спостереженнях одночасно: що вона пахне чимось на кшталт паперу й лимона; що її волосся, коли вона повертає голову, зачіпає його рукав; і що жодне з цих спостережень не є даними, не має графи й, головне, не потребує жодної.

— Ти напружений, — сказала Ярина.

— Ні.

— Ти сидиш, як на іспиті.

— Я завжди так сиджу.

— Ти сидиш, як на іспиті, з морозивом, яке зараз накапає тобі на джинси.

Артем подивився вниз. Морозиво справді накапало — на джинси, за три секунди до її репліки, тобто вона це бачила й спокійно дала ситуації розвинутися.

— Ти могла попередити раніше.

— Могла.

Вона не посунулася назад.

Артем витер джинси серветкою й теж не посунувся — і наступні хвилин п'ятнадцять вони сиділи саме так, розмовляючи про щось цілком незначне, і Артем, який тридцять шість днів вимірював тривалість кожної взаємодії, цього разу не мав жодного уявлення, скільки минуло часу.

* * *

Додому він повернувся о пів на десяту.

Світло вже дали.

Артем сів за стіл, відкрив ноутбук, побачив АР-01 у тому стані, в якому кинув його о четвертій, — і не зміг згадати, що саме збирався дописати.

Він відкрив нотатник.

Записав: «Качки. Лавки. Морозиво. Бабуся-коректорка. Слово ‘приблизно’».

Подивився на цей перелік.

За всіма правилами дослідження це були непридатні дані: жодного контрольованого параметра, жодного вимірювання, жодної можливості відтворити умови.

Артем додав унизу ще один рядок:

Тривалість — п'ять годин. Жодної таблиці. Оцінка дня: найкращий за тридцять шість днів.

Він подивився на слово «оцінка».

Воно стояло в реченні, де не було жодного числа.

Артем ліг і, засинаючи, встиг подумати, що завтра, мабуть, треба буде щось із цим робити, — але не встиг вирішити, що саме.

* * *