Розділ 35. Тринадцята змінна

Рішення знайшлося о пів на другу ночі й полягало в тому, щоб не вибирати.

Замість того щоб знижувати коефіцієнт ініціативи або вводити підклас, Артем додав тринадцяту змінну — контекстну доступність: не те, що людина робить, а те, наскільки поруч із нею безпечно почати розмову.

Це було елегантно.

Артем перевірив модель на всіх дванадцяти випадках. Сходилося. Перевірив на випадку Максима й Марти з їдальні — сходилося теж.

О другій ночі він зберіг файл під назвою АР-01 v3.0 і заснув задоволений так, як буває після задачі, що три дні не піддавалася.

* * *

Уранці задоволення тривало рівно до моменту, коли він відкрив документ, щоб показати його Ярині, і побачив унизу сторінки лічильник.

Дев'яносто чотири.

— Це сторінок? — спитала Ярина, коли він розвернув ноутбук.

— Так.

— За тридцять п'ять днів.

— Так.

Вона гортала повільно. Артем спостерігав за її обличчям із професійним інтересом, бо за останній тиждень навчився приблизно передбачати, на якому місці вона зупиниться.

Він помилився. Вона зупинилася раніше — на змісті.

— У вас зміст на дві сторінки.

— Він структурований.

— Артеме, у вас пункт 2.4.1.3.

— Це підпункт про котів у закритих приміщеннях. Він потрібен, бо в приміщенні кіт поводиться інакше, ніж у дворі.

Ярина мовчки прокрутила далі.

— А це що?

— Додаток В.

— Тут написано «Додаток В: перелік суперечностей, які не є суперечностями».

— Це важливий розділ, — сказав Артем без тіні іронії. — Там я пояснюю, чому пункти, які здаються взаємовиключними, насправді описують різні контексти.

— Скільки їх?

— Дев'ять.

— Дев'ять суперечностей, які не є суперечностями.

— Так.

Ярина відкинулася на спинку стільця.

— Ви розумієте, що це звучить як назва розділу з книжки, яку читає герой перед тим, як з'їхати з глузду?

— Це звучить як робочий документ.

— Це звучить як робочий документ саме тому, — сказала вона, і Артем не одразу зрозумів, чи це погодження, чи ні.

* * *

Вона гортала ще хвилин десять.

Артем тим часом спробував працювати й виявив, що не може, бо в тиші дуже добре чути, коли інша людина щось читає й не коментує.

— Ви мовчите, — сказав він урешті.

— Я читаю.

— Ви зазвичай коментуєте, коли читаєте.

— Я зазвичай знаю, що коментувати. — Ярина перегорнула ще сторінку. — Тут дуже добре зроблено. Оце — вона тицьнула пальцем у щось на екрані — справді розумно. Я не знаю, що з цим не так.

— Може, нічого?

— Може.

Вона дійшла до кінця й закрила ноутбук — цього разу без урочистості, просто закрила.

— Скажу вам одну річ, — сказала Ярина. — Не як свідок. Просто як людина, яка чотири тижні клеїть один рукопис.

— Кажіть.

— Коли робота стає в чотири рази більшою за задачу, це буває з двох причин. Або задача виявилася складнішою, ніж думали. Або... — вона перевернула аркуш до світла, — ...в якийсь момент стало приємніше робити роботу, ніж закінчувати її.

Артем подумав над цим чесно.

— У мене не той випадок, — сказав він.

— Добре.

— Ви так сказали «добре», ніби це «ні».

— Я так сказала «добре», ніби це «добре». — Ярина взяла свою чашку. — Артеме, я не знаю, який ваш випадок. Я знаю, що у вас дев'яносто чотири сторінки й нуль розділів роману, і що вам залишилося двадцять п'ять днів. Далі рахуйте самі, ви це любите.

* * *

Артем порахував самі.

Вийшло погано.

Він відкрив другий графік — той, з горизонтальною лінією на нулі, — і додав до нього ще одну точку за сьогодні. Лінія залишилася горизонтальною з тією ж безтурботністю, що й позавчора.

Потім, повагавшись, він зробив те, чого не робив жодного разу за тридцять п'ять днів: створив новий файл.

Порожній.

Назвав його «роман_чернетка» і подивився на нього хвилини дві.

Потім написав перше речення.

Прочитав.

Стер.

Написав інше.

Стер і його.

— Ти там нормально? — спитав сусід із-за спини, не відриваючись від телефона.

— Пишу роман.

— О. Про що?

Артем подивився на порожній екран.

— Поки не визначився.

— Довго пишеш?

— Тридцять п'ять днів.

Сусід нарешті відірвався від телефона.

— Тридцять п'ять днів і ти не визначився, про що?

— У мене є дев'яносто чотири сторінки підготовчих матеріалів.

— А роману нема?

— Нема.

Сусід кілька секунд обмірковував цю інформацію.

— Слухай, — сказав він урешті, — а може, просто напиши про хлопця, який тридцять п'ять днів не міг почати писати роман.

І повернувся до телефона, абсолютно не підозрюючи, що щойно сказав, і не збираючись більше до цього повертатися.

Артем сидів, дивлячись на порожній файл, ще хвилини три.

Потім закрив його — не стираючи.

О пів на дванадцяту в файлі «роман_чернетка» було нуль слів, а в АР-01 з'явився новий рядок у розділі, назву якого Артем того вечора вирішив не змінювати, хоча й подумав про це:

4. Чому я можу описати, як люди знайомляться, і не можу написати про це жодного речення?

Це був третій рядок, який ні на що не посилався.

Артем вимкнув світло, ліг і за півхвилини до сну раптом виразно уявив собі кут сторінки завбільшки з ніготь, над яким хтось сидить сорок хвилин, — і подумав, що, можливо, є задачі, у яких швидкість взагалі не є перевагою.

Думка була приємна.

Вона протрималася до ранку.

Зранку залишалося двадцять чотири дні.

* * *