Розділ 34. Марта

Марта дозволила себе спостерігати одним словом.

— Навіщо?

— Для дослідження.

— Ясно, — сказала вона й повернулася до конспекту.

Артем почекав секунд десять, потім уточнив:

— Це «ясно, добре» чи «ясно, ні»?

— Це «ясно».

Він вирішив трактувати це на свою користь і сів за сусідній стіл.

Ярина спостерігала за цим із-за свого.

— Що ви робите?

— Польове спостереження.

— Ви сидите за сусіднім столом і дивитеся на людину.

— З відстані два метри, під кутом, що не створює прямого зорового контакту.

— Артеме, це називається інакше.

— Як?

— Це називається «дивний хлопець у бібліотеці». — Ярина повернулася до роботи. — Я знаю, бо я вас так само вперше побачила.

* * *

Гіпотеза була сформульована чітко: ініціатива є необхідною умовою формування контакту. Вона мала високий ваговий коефіцієнт, підтверджувалася одинадцятьма з дванадцяти взаємодій і, чесно кажучи, здавалася Артему настільки очевидною, що включення її в методику він колись вважав формальністю.

Марта не ініціювала нічого.

За сорок хвилин спостереження вона не заговорила першою жодного разу. Не підняла голови на звук відчинених дверей. Не подивилася в бік нікого з тих, хто проходив повз. Один раз потягнулася по гумку, впустила її, підняла й продовжила писати.

І за ці сорок хвилин до неї підійшло троє.

Перша — дівчина з їхнього потоку, спитати про завдання. Друга — хлопець, який хотів забрати вільний стілець і залишився на чотири хвилини розмови. Третя — жінка з бібліотечного персоналу, яка чомусь вирішила поскаржитися Марті на нову систему обліку.

Марта відповіла всім трьом. Коротко, майже не підводячи голови.

Усі троє пішли задоволені.

Артем записав це й уперше за тридцять чотири дні відчув щось схоже на професійне обурення.

— Скажіть мені одну річ.

Марта підняла очі.

— Чому до вас підходять?

— Не знаю.

— Ви нічого не робите, щоб це сталося.

— Так.

— Це суперечить гіпотезі.

— Тоді вона неправильна, — сказала Марта й повернулася до конспекту.

Артем сидів із олівцем у руці.

— Це не аргумент.

— Я не сперечаюся.

Через хвилину вона все-таки додала, не відриваючись від письма:

— Люди підходять, коли не страшно.

— Що?

— Ви питали чому. Я подумала. — Марта закреслила щось у конспекті. — Мабуть, бо не страшно.

Артем занотував це дослівно, ще не розуміючи, що з цим робити.

«Не страшно» — параметр?

Він подивився на речення. Слово «параметр» виглядало поруч зі словом «страшно» приблизно так само доречно, як формула поруч із рецептом борщу.

— А до вас підходять? — спитала Марта.

— Так. Тринадцять разів за тридцять чотири дні.

— Це ви рахували.

— Так.

Марта кивнула, дописала рядок і, дивлячись у стіл, повідомила:

— До мене сьогодні троє. Я не рахувала.

Артем підвів очі.

— Я не змагаюся, — додала вона тим самим рівним тоном.

— Я нічого не сказав.

— Ви подумали.

Вона перегорнула сторінку.

Через двадцять хвилин, коли Артем уже збирався йти, Марта раптом сказала:

— Максим казав, ви класифікували його як аномалію.

— Це нейтральний термін.

— Він два дні ходив і всім розповідав. — Вона нарешті підняла голову, і на секунду в її обличчі щось зрушилося на той самий міліметр, який Артем уже бачив у їдальні. — Він тепер підписує так свої конспекти.

— Як?

— «Аномалія М.»

Артем збирався пояснити, чому це неправильно, і на середині фрази виявив, що не знає чому.

— Це... — сказав він. — Ніхто не пишається аномалією.

— Скажіть це йому, — сказала Марта й повернулася до конспекту.

— Скажу, — відповів Артем. — Але спершу перепишу класифікацію.

— Навіщо?

— Бо якщо він цим пишається, то це вже не аномалія. Це категорія.

Марта вперше за сорок хвилин відірвалася від конспекту повністю.

* * *

Увечері він спробував ввести поправку.

Це була четверта поправка, і вперше вона не спрацювала.

Проблема була механічна: щоб урахувати випадок Марти, доводилося знизити ваговий коефіцієнт ініціативи. Але ініціатива підтверджувалася одинадцятьма випадками з дванадцяти. Знизиш — і одинадцять взаємодій починають прогнозуватися гірше. Залишиш — і модель не бачить Марту взагалі, ніби її не існує.

Артем спробував обхідний шлях: ввести окремий підклас «пасивна привабливість» із власним коефіцієнтом.

Модель прийняла. І одразу почала передбачати пасивну привабливість у людей, які нею явно не володіли, — зокрема, за розрахунком, у Максима, який за тридцять чотири дні жодної хвилини не був пасивним.

Артем відкотив зміни.

Спробував ще раз, обережніше.

Об одинадцятій вечора на екрані стояло чотири варіанти поправки, кожен з яких лагодив одне місце й ламав інше, і вперше за весь час дослідження виразно відчув, що впирається не в брак даних.

Він упирався в саму модель.

Це було нове відчуття, і воно було на диво спокійним. Не паніка, не роздратування — щось ближче до того моменту, коли після трьох годин налагодження раптом розумієш, що баг не в цьому файлі й ніколи в ньому не був.

Артем написав у розділі «Питання без відповіді»:

3. Що робити, коли поправка, яка виправляє один випадок, псує одинадцять інших?

Подумав.

Дописав дрібнішим шрифтом:

(Відповідь «збільшити вибірку» більше не приймається.)

* * *

Ярині він розповів наступного ранку, коротко, без деталей — просто що поправка не сходиться.

Вона слухала, тримаючи в руках чашку, яку сама ж поставила подалі від паперів.

— І що будете робити?

— Не знаю. Мабуть, перебудую розділ ваги.

— Або?

— Або нічого. Або залишу як є з приміткою.

Ярина зробила ковток.

— Знаєте, що мене найбільше вражає? — сказала вона. — Місяць тому ви б о цій годині вже мали три версії рішення.

— Це критика?

— Ні. — Вона поставила чашку. — Це спостереження.

І, оскільки Артем виглядав так, ніби чекає продовження, додала буденно:

— Просто ви тепер довше сидите перед тим, як щось зробити. Мені це подобається значно більше.

Вона взяла свою сумку й пішла до майстерні, а Артем ще хвилини дві дивився на екран, де стояли чотири варіанти поправки, і думав про те, що вона щойно похвалила його за повільність.

Він так і не придумав, що на це відповісти. Вона вже пішла.

* * *

Конспект з дискретної Марта переписала двічі.

Перший раз — собі, дрібно, з полями.

Другий — крупніше, з відступами між формулами й нумерацією кроків, яких у лекції не було. Цей другий вона в п'ятницю поклала Максимові в сумку, поки він ходив по каву.

Максим знайшов його ввечері.

«це шо»

«конспект»

«я знаю що конспект. чий»

«твій»

Він набрав наступне питання тричі й жодного разу не надіслав. Потім написав: «дякую».

Марта прочитала й не відповіла нічого.

Наступного тижня вона так само переписала розділ про графи.

* * *