Розділ 33. Старий папір не любить поспіху

Дедлайн конкурсу Артем згадав у середу вранці, коли відкрив сайт з іншої причини й побачив на головній сторінці таймер.

Двадцять сім днів.

Це була цілком нормальна цифра. Просто до цього ранку він жив у системі координат «шістдесят днів дослідження», де двадцять сьомий день був десь у минулому й асоціювався з котом.

Артем перерахував. Вийшло, що на написання самого роману — того, заради якого все це починалося, — у нього залишається приблизно нуль днів, якщо дослідження триватиме до кінця.

Він відкрив АР-01 і почав працювати зі швидкістю, яку сам би класифікував як «підвищену».

* * *

О другій він прийшов до майстерні з ноутбуком під пахвою.

— У мене двадцять сім днів, — повідомив він з порога.

Ярина не підняла голови.

— Вітаю.

— Це мало.

— Я знаю, скільки таке двадцять сім днів. — Вона обережно опустила пінцет. — У мене рукопис, який треба здати за двадцять три.

Артем сів на своє місце біля вікна, розгорнув ноутбук і за десять хвилин помітив, що не працює, а дивиться, як вона працює.

Вона робила щось із кутиком сторінки. Дуже маленьким кутиком. Дуже довго.

— Скільки це триває? — спитав він.

— Що саме?

— Оцей кут.

— Сорок хвилин.

Артем подивився на кут. Кут був завбільшки з ніготь.

— А скільки таких кутів?

— На цій сторінці — три. Всього в рукописі — я не рахувала. Десь сто сорок.

Він порахував подумки швидше, ніж встиг вирішити, чи варто.

— Це дев'яносто три години.

— Приблизно.

— У вас двадцять два дні.

— Так.

— Тобто по чотири з половиною години на день лише на кути.

Ярина нарешті підняла голову.

— Ви зараз робите ту саму річ, яку я щоразу забороняю робити першокурсникам.

— Яку?

— Рахувати.

— Ви теж рахуєте. У вас календар на дверцятах шафи, з закресленими днями.

— Я свідок. Мені за посадою належить.

— Тобто парі досі діє.

Ярина подивилася на нього поверх лупи.

— Артеме, я про нього не забувала жодного дня.

Вона повернулася до кутика. Артем спостерігав ще хвилини дві, і кожна з них давалася йому важче за попередню, бо він бачив принаймні три способи прискорити процес і жоден з них не міг перевірити.

— А якщо не по одному куту, а обробити всю сторінку одразу? Розчином. Ви ж уже знаєте, що він працює.

— Ні.

— Чому?

— Бо він працює на цьому кутику. Про сусідній я нічого не знаю.

— Вони з одного аркуша.

— І що?

— Логічно припустити, що властивості однакові.

Ярина відклала пінцет і повернулася до нього всім корпусом — жест, який за спостереженнями Артема означав, що зараз буде довша відповідь, ніж він хотів.

— Учора о пів на четверту я так само логічно припустила, що сторінка вісімнадцять поводитиметься як сімнадцята. У них однаковий папір, однакове зберігання, однакова кислотність. — Вона вказала пензликом на маленький конверт, що лежав скраю стола. — Отам те, що залишилося від сторінки вісімнадцять.

Артем подивився на конверт.

— То була помилка методу?

— То була помилка поспіху. — Вона взяла пінцет назад. — Старий папір не любить поспіху.

Артем усміхнувся.

Це прозвучало як щось, що можна вишити на подушці або повісити в майстерні поруч із правилами про скотч, — і водночас, судячи з того, як буденно вона це сказала, було просто професійним фактом.

— Записати? — спитав він.

— Куди?

— У «Некеровані змінні».

— Це не некерована змінна. Це я вам щойно сказала, чому ви дві години сидите й нервуєте замість того, щоб працювати.

Він хотів заперечити, що не нервує.

Потім подивився на свій екран, де за дві години з'явилося одне речення, і вирішив, що заперечення потребує кращої доказової бази.

* * *

Того вечора, замість того щоб пришвидшитись, Артем зробив дивну річ.

Він відкрив АР-01, знайшов графік загального прогресу дослідження — той самий, з дванадцятьма точками, — і поруч побудував другий графік.

На другому була одна лінія: кількість сторінок роману, які він написав за тридцять три дні.

Лінія була горизонтальна. Вона лежала на нулі й тягнулася зліва направо з тією безтурботною рівністю, яка буває тільки в абсолютно чесних даних.

Артем дивився на неї довго.

Потім написав під графіком:

Спостереження: дослідження про написання роману поки що є єдиною формою, у якій цей роман існує.

Перечитав.

Виявив, що фраза йому подобається — не як висновок, а як фраза.

Він скопіював речення в нотатник, де вже лежали чоловік із паперової фабрики й запис про неправильні пояснення, і закрив ноутбук за десять хвилин до того, як бібліотекарка почала гасити світло.

Бібліотекарка вимкнула світло в дальньому ряду, коли він уже виходив.

* * *

У четвер Ярина спитала — не одразу, а десь між третьою і четвертою годиною роботи, не підводячи голови:

— Ти в суботу зайнятий?

— З другої до пів на четверту.

— А до другої?

— Вільний.

— Мені треба, щоб хтось тримав, — сказала вона. — Аркуші широкі, я сама не даю ради. Це годин на п'ять. Може, шість.

Артем порахував.

П'ять годин від десятої — це до третьої. До пів на четверту він не встигав фізично, а о другій у читальній залі мала бути дівчина з філології, яка приходила туди рівно по суботах і рівно на півтори години, і яку він вів у списку третій тиждень як єдину доступну взаємодію з високою контекстною доступністю.

Іншої суботи в неї не було. Іншої суботи в Ярини теж не було — до комісії лишалося двадцять два дні.

— Вільний, — сказав Артем.

— Точно?

— Точно.

У суботу вони працювали з десятої до чверть на четверту. Він тримав аркуші, вона різала й підклеювала, і за п'ять із чвертю годин вони обмінялися, за його ж підрахунком, сорока однією реплікою, тридцять сім з яких стосувалися того, під яким кутом тримати.

Взаємодію, яка мала стати тринадцятою, він переніс у розділ «Не проведено».

Причину не вказав.

Ярина про це не дізналася — ні того дня, ні пізніше.

* * *