Розділ 31. Невелика похибка

Відсутність плану протрималася до пів на дев'яту ранку.

О пів на дев'яту Артем прокинувся, полежав чотири хвилини, чесно намагаючись не думати про АР-01, і встав із думкою, що якщо вже перевіряти, чи він шукає підтвердження, то перевіряти треба методично.

Він почав із того, що вивів усі дванадцять взаємодій в одну таблицю й порівняв прогноз із результатом по кожній.

О десятій він знайшов першу невідповідність.

О десятій сорок — четверту.

Об одинадцятій усі чотири невідповідності лежали перед ним, і відчуття було дуже дивне: усі чотири невідповідності були маленькими. Не провали, не винятки — просто прогноз казав «висока ймовірність», а виходило «середня». Прогноз казав «п'ятнадцять хвилин» — виходило дев'ять. Нічого катастрофічного. Нічого такого, що зіпсувало б загальну картину.

Просто модель постійно трохи промахувалася в один і той самий бік.

Артем відкрив калькулятор.

Середнє відхилення — чотирнадцять відсотків. У всіх чотирьох випадках у той самий бік: реальність виявлялася гіршою за прогноз.

Він довго дивився на цю цифру.

Потім написав у документі:

Систематичне відхилення прогнозу: -14%. Ймовірна причина: оптимістичне зміщення при калібруванні вагових коефіцієнтів.

І одразу під цим:

Виправлення: знизити базові коефіцієнти на 14%.

Це зайняло дві хвилини. Модель одразу почала передбачати краще.

Артем відкинувся на стільці, задоволений, і секунд через двадцять зрозумів, що щойно зробив.

Він не з'ясував, чому модель промахується. Він просто зсунув її на чотирнадцять відсотків, щоб вона перестала промахуватися.

— Підгонка, — сказав він уголос у порожню кімнату.

— Мгм, — озвався сусід з-під ковдри.

— Ти не спиш?

— Сплю.

— Ти відповів.

— Я сплю й відповідаю. — Сусід перевернувся на інший бік. — Це в мене з другого курсу.

Артем подивився на нього.

— Слухай.

— Ні.

— Якби ти щось порахував, і воно постійно виходило на чотирнадцять відсотків не так, що б ти зробив?

Пауза.

— Я б відняв чотирнадцять відсотків, — сказав сусід.

— І все?

— А що ще?

— З'ясував би чому.

— Навіщо?

— Щоб знати.

— Артем. — Сусід витяг з-під ковдри руку й неточно показав кудись у бік вікна. — Зараз пів на четверту. Іди спати.

Він одразу заснув, або принаймні дуже переконливо вдав, а Артем сидів перед екраном і думав, що людина, яка щойно у півсні за десять секунд відтворила його чотиригодинну помилку, — це, найімовірніше, теж якийсь тип даних.

* * *

До бібліотеки Артем ішов з наміром чесно про це розповісти.

Ярина сиділа на звичному місці. Коли він увійшов, вона підняла голову — і одразу опустила назад, до рукопису, з тією швидкістю, яка означала, що вчорашня розмова цілком жива й у неї теж.

Артем сів навпроти.

Потім, після паузи, розвернув до неї ноутбук.

— Що це?

— Мінус чотирнадцять відсотків.

Ярина прочитала обидва рядки — про систематичне відхилення й про виправлення. Прочитала ще раз.

— Ви це самі знайшли?

— Сьогодні вранці.

— І самі це записали.

— Так.

— І самі назвали це підгонкою?

— Уголос. У кімнаті. Свідків немає, крім сусіда, але він спав.

Ярина дивилася на нього секунд п'ять із виразом, який Артем не зміг класифікувати за жодним із наявних дванадцяти параметрів.

— Ви жахлива людина, — сказала вона нарешті.

— Що?

— Я вчора півночі складала мову, як завтра з вами розмовляти. У мене були аргументи. У мене був план розмови. — Вона взяла свій олівець і тицьнула ним у бік екрана. — А ви прийшли й самі все зробили.

— Це погано?

— Це неспортивно.

— Я можу вдати, що заперечую.

— Пізно. — Ярина знову взялася за пензлик, але кутики губ її видавали. — Момент утрачено.

* * *

Настрій, який після цього встановився, був новим — щось середнє між робочим і незрозуміло легким.

Ярина розповідала про рукопис: сторінка сімнадцять піддалася, а сторінка вісімнадцять, ідентична за станом, розсипається від дотику, і жодного пояснення цьому немає, крім того, що папір робили в різні дні різні люди, і один із них того дня, певно, був у поганому настрої.

— Тобто це теж некерована змінна, — сказав Артем.

— Це настрій робітника паперової фабрики в тисяча дев'ятсот тридцять шостому році.

— Некерована змінна.

— Артеме, це не змінна. Це чоловік, який посварився з дружиною.

— Який вплинув на властивості матеріалу.

— Який посварився з дружиною, — повторила Ярина твердо, — і через це я тепер маю проблему на вісімдесят вісім років пізніше. Ось це і є історія паперу. Усе інше — хімія.

Артем хотів сказати, що це і є хімія, просто описана метафорично.

І не сказав.

Бо раптом усвідомив, що йому подобається її версія більше — і що це, взагалі-то, не той критерій, за яким наукова людина обирає між двома поясненнями.

Він занотував це — не в АР-01, а в нотатник, куди останнім часом потрапляло дедалі більше.

Мені більше подобається неправильне пояснення. Причина невідома.

* * *

Увечері він усе-таки повернувся до мінус чотирнадцяти відсотків.

Правильним рішенням було відкотити виправлення й шукати справжню причину відхилення. Артем знав це так само чітко, як знав, що о цій годині вже пізно замовляти піцу з доставкою.

Він відкрив документ.

Подивився на рядок.

І залишив усе як є — записавши поруч, дрібним шрифтом, у дужках:

(тимчасове рішення; причина відхилення не встановлена; повернутися)

Слово «повернутися» він виділив жирним.

Артем був абсолютно щирий, коли його писав. Він справді збирався повернутися — за кілька днів, коли з'явиться час, коли завершиться поточна серія, коли буде більше даних.

Він не повернувся.

Через дев'ять днів цей рядок стане єдиною правдою в усьому розділі, і Артем згадає, що виділив його жирним, і йому стане неприємно від того, наскільки точно він сам себе тоді попередив.

Він закрив ноутбук.

День, який почався без жодного плану, закінчився двома рядками в документі й одним записом у нотатнику — про чоловіка, який у тридцять шостому році посварився з дружиною.

* * *