Розділ 30. Межа

Третю велику редакцію АР-01 Артем завершив у понеділок о пів на одинадцяту вечора — за тридцять днів до дедлайну, тобто рівно на середині дистанції, що він відзначив із задоволенням людини, яка йде за графіком.

Це була найчистіша версія документа за весь місяць. Він звів двадцять керуючих правил до чотирнадцяти, об'єднавши ті, що дублювали одне одного. Переписав розділ некерованих факторів так, щоб він не суперечив розділу повторних контактів. Виніс усі суперечності в окремий додаток замість того, щоб маскувати їх примітками.

Тридцять днів. Дванадцять взаємодій. Вісімдесят одна сторінка.

Він відкрив розділ «Статус дослідження», перечитав попередній запис і додав новий — обережно, зваживши кожне слово:

Поточна версія описує більшість випадків.

Формулювання йому сподобалося. Воно було чесним: не «всі», а «більшість». Не «пояснює», а «описує». Він навіть перевірив себе — чи не занижує навмисно, щоб виглядати скромнішим, ніж є, — і вирішив, що ні.

* * *

Ярина прийшла до бібліотеки о четвертій наступного дня, з тим самим олівцем у волоссі, і Артем розвернув до неї ноутбук, не чекаючи прохання.

— Третя редакція, — сказав він. — Я скоротив керуючі правила з двадцяти до чотирнадцяти.

— Ви скоротили?

— Шість дублювалися.

Ярина сіла й почала читати.

Артем повернувся до свого — точніше, спробував. Він відкрив конспект, прочитав абзац тричі й зрозумів, що не запам'ятав жодного слова, бо весь цей час прислухався до того, як вона гортає.

Вона читала довго. Довше, ніж будь-коли.

На середині зупинилася, повернулася на кілька сторінок назад, перевірила щось. Потім знову вперед. На розділі «Питання без відповіді» затрималася найдовше — Артем бачив по тому, як довго не рухалася смуга прокрутки.

Урешті вона дійшла до кінця.

І закрила ноутбук.

Не відсунула, не розвернула назад — просто опустила кришку, залишивши долоню зверху.

— Я прочитала все. Тридцять днів, вісімдесят одну сторінку. — Вона говорила рівно, без жодної інтонації, яку можна було б зачепити. — І хочу сказати вам одну річ, після якої, можливо, ви зі мною не розмовлятимете.

— Кажіть.

— Ви більше не шукаєте істину. Ви шукаєте підтвердження.

У залі хтось відсунув стілець. Далеко, за кілька столів.

— Ви це вже казали, — промовив Артем. — Три дні тому. Я відповів, що не знаю.

— Тоді я питала. — Ярина не прибрала долоні з кришки. — Зараз я стверджую.

— На якій підставі?

— На підставі того, що ви скоротили двадцять правил до чотирнадцяти й назвали це спрощенням.

— Це і є спрощення. Об'єктивно.

— Це шість правил, які суперечили одне одному, — сказала вона. — Ви їх не розв'язали. Ви їх злили в одне, щоб суперечність перестала бути видимою.

Артем відкрив ноутбук — швидко, різко, — знайшов потрібний розділ.

— Покажіть, де.

— Пункт сім і пункт дев'ять старої версії. Тепер це один пункт п'ять.

Він знайшов. Прочитав. Прочитав ще раз.

Вона мала рацію. Сьомий пункт вимагав нарощувати спільний контекст. Дев'ятий — уникати надмірної залученості при повторних контактах. У новій редакції обидва перетворилися на «оптимальний рівень контекстуальної близькості, що визначається ситуативно».

«Визначається ситуативно» означало, що правила більше немає.

— Я не приховував суперечності, — сказав він повільно. — Параметр залежить від контексту, я так і написав.

— Скільки разів за останні три тижні ви записували «залежить від контексту»?

Він не відповів.

Він знав скільки. Він міг би назвати точну цифру, бо позавчора ввечері шукав ці місця, щоб перевірити щось зовсім інше.

Одинадцять.

— Тридцять днів тому, — сказала Ярина, — ви мали одинадцять змінних і одне правило. Зараз у вас чотирнадцять правил, вісімдесят одна сторінка й розділ із питаннями, на які немає відповідей. Ви побудували щось дуже велике. — Вона нарешті прибрала долоню з ноутбука. — І я не впевнена, що воно все ще про людей.

— А про що?

— Про те, щоб не помилитися.

Артем сидів дуже прямо.

— Ви розумієте, що це звинувачення?

— Розумію.

— І ви його все одно висловили.

— Так.

— Чому?

Ярина зібрала свої речі — не поспішаючи, кладучи кожну на місце, — і встала.

— Бо мені набридло дивитися, як розумна людина витрачає найкраще літо свого життя, щоб довести собі те, чого їй ніхто не заперечував.

Вона пішла.

* * *

Повідомлення прийшло за дві години.

Незнайомий номер.

«привіт. це настя, ми в автобусі розмовляли»

Артем згадав одразу: чотирнадцять хвилин, шість критеріїв із шести, найточніший прогноз за весь місяць.

«привіт»

«слухай, дурне питання. ти тоді просто так підійшов чи ні?»

Артем дивився на екран.

«чому ти питаєш?»

«бо мені сьогодні написала дівчина з філфаку. каже, ти з нею теж розмовляв. і що ти якесь дослідження робиш»

«вона написала, бо думала, що я твоя дівчина. вибачся перед нею до речі, вона нормальна»

Три крапки з'явилися й зникли.

«я не ображаюсь. просто скажи чесно»

Артем сидів із телефоном у руці рівно тридцять секунд — він потім перевірив за годинником у чаті.

За ці тридцять секунд він устиг сформулювати три відповіді.

Перша була про те, що дослідження не мало на меті введення в оману, і що жодних обіцянок нікому не давалося.

Друга — про те, що всі учасники в разі прямого питання отримували правдиву відповідь.

Третя була найкоротшою.

«так. я збирав дані. ти чотирнадцята»

Пауза.

«ясно»

«дякую що не викручувався»

І потім, за хвилину:

«тільки знаєш що. я тобі того вечора написала подрузі. що познайомилась з нормальним хлопцем. я це просто щоб ти знав, не для того щоб тобі було погано»

Більше вона не написала нічого.

Артем сидів у порожньому залі.

Він не міг згадати її обличчя.

Він пам'ятав чотирнадцять хвилин, шість критеріїв, верхню межу прогнозу двадцять, поручень, за який вони обидва трималися, і те, що вона на дев'ятій хвилині обмовилася й почервоніла, а він удав, що не помітив, і записав це як неформалізовану дію.

Обличчя не пам'ятав.

* * *

Артем не рухався хвилин п'ятнадцять.

Потім відкрив ноутбук.

Розділ «Статус дослідження» був там, де він його залишив, з учорашнім записом: Поточна версія описує більшість випадків.

Він поставив курсор у кінець рядка.

Нічого не написав.

Скролив угору — повільно, сторінка за сторінкою, повз графіки, повз таблиці, повз розділ некерованих факторів, повз аномалії, повз кота, повз одинадцять відсотків, повз усе, що збудував за тридцять днів, — доки не дійшов до першої сторінки.

Там був один-єдиний рядок, написаний у перший ранок, за чотири хвилини після того, як він придумав назву файлу.

Правило №1. Не брехати.

Артем дивився на нього довго.

Потім згорнув документ, не закривши ноутбук, і ще довго сидів у порожньому залі, поки бібліотекарка не почала гасити світло рядами — спершу в дальньому кінці, потім ближче, потім над ним.

— Молодий чоловіче, ми зачиняємось.

— Так, — сказав Артем. — Вибачте.

Він вийшов на вулицю, де вже стемніло, і зрозумів, що не має жодного плану на завтра.

* * *