Розділ 29. Незручна правда

Дванадцяту взаємодію Ярина зіпсувала ще до її початку — тим, що вирішила подивитися.

— Я свідок, — нагадала вона, коли Артем сказав, що присутність спостерігача спотворює результат. — Це буквально умова парі. Я двадцять дев'ять днів слухаю ваші перекази. Один раз подивлюся сама.

— Це вплине на поведінку об'єкта.

— Я сяду за три столики. З книжкою. Я вмію бути непомітною, у мене професія така.

Компроміс, на якому зупинилися: вона сидить у дальньому кутку кав'ярні, не дивиться в їхній бік довше трьох секунд і за жодних обставин не втручається.

Умову «не втручається» вона порушила на восьмій хвилині.

* * *

Спершу все йшло добре.

Дівчина за сусіднім столиком — стос роздруківок, олівець із обгризеним кінцем і вираз обличчя людини на третій годині невдалої роботи — сама поскаржилась уголос, що принтер у корпусі знову зжував половину сторінки.

Артем відповів на те, що вона сказала, а не на те, що планував. Вона розсміялася. Він поставив питання, яке відкривало тему.

На п'ятій хвилині розмова була в межах прогнозу.

На шостій дівчина спитала:

— А ти сам що пишеш? Ти теж із роздруківками сидиш.

І Артем, який за двадцять дев'ять днів жодного разу не збрехав жодному учаснику — Правило №1, — сказав правду:

— Я збираю дані для дослідження романтичної симпатії.

Пауза тривала рівно стільки, скільки потрібно олівцю, щоб перестати крутитися в пальцях.

— Тобто... зараз? — уточнила дівчина.

— Так.

— Тобто я — дані?

— Ви — учасниця. Дані — це те, що я фіксую після.

З дальнього кутка почувся звук, який Артем спершу класифікував як кашель.

Дівчина відклала олівець.

— А можна питання?

— Так.

— Скільки нас?

— Дванадцять.

— Дванадцять, — повторила вона. — А я яка?

— Дванадцята.

Пізніше Артем не міг точно відновити послідовність того, що сталося далі. Дівчина сказала щось на кшталт «ну ти даєш», потім щось про те, що вона три години воювала з принтером і це, виявляється, ще не найгірше, що могло статися з її днем. Потім вона взяла телефон, надрукувала кілька слів, розвернула екран до Артема й показала:

«ти зараз серйозно»

— Так, — сказав Артем.

І тоді вона засміялася.

Не образливо. Не істерично. Вона просто відкинулася на спинку стільця й реготала секунд п'ятнадцять, а потім, витираючи очі, сказала:

— Слухай, це найдивніше, що зі мною траплялося за рік. Дай я хоч розповім комусь. Як тебе звати?

— Артем.

— Артем, ти вб'єш мене. — Вона забрала телефон. — А знаєш, що найсмішніше? Я б із тобою нормально поговорила. Просто зараз я вже не можу перестати думати, що ти мене рахуєш.

Вона зібрала роздруківки, встала й на прощання сказала фразу, яку Артем потім записав дослівно, бо вона здалася йому методологічно цінною:

— Хлопче, з тобою все нормально. Просто ти комусь конкретному це все розповідай, а не по черзі всім.

Двері за нею зачинилися.

Ярина підійшла за дві секунди.

— Ви обіцяли не втручатися, — сказав Артем.

— Я і не втручалася.

— Ви сміялися на восьмій хвилині.

— Це був кашель.

— Це був не кашель.

— Це був кашель людини, яка щойно почула, як інша людина повідомляє незнайомій дівчині її порядковий номер. — Ярина сіла навпроти. Вона все ще була червона. — Артеме. Ви сказали їй «дванадцята».

— Вона спитала.

— Люди питають різне. Не на все треба відповідати цифрою.

— Правило номер один.

Ярина відкрила рот. Закрила.

— Ох, — сказала вона.

І тут почала сміятися вже вона — так само, як та дівчина, тільки довше, і Артем сидів навпроти з абсолютно серйозним обличчям, що робило все тільки гіршим, і на них уже дивилася бариста.

— Не смішно, — сказав він.

— Смішно.

— Це провалений експеримент.

— Артеме, це не провалений експеримент. — Ярина витерла очі долонею. — Це найкращий експеримент за весь місяць. Просто не той, який ви ставили.

* * *

Вони йшли до бібліотеки пішки, бо після такого сидіти в приміщенні здавалося неправильним.

— Я не розумію одного, — сказав Артем. — Формально я діяв бездоганно. Я не збрехав. Я відповів на пряме питання. Якби я збрехав, я порушив би єдине правило, на якому тримається все дослідження.

— Так.

— Тоді чому результат негативний?

— Тому що правда й чесність — це не одне й те саме, — сказала Ярина. — Ви сказали правду. Але ви їй не сказали найголовнішого.

— Чого саме?

— Що вам було цікаво з нею говорити. Це ж було правдою?

Артем помовчав.

— Було.

— Отож. Ви повідомили номер і не повідомили це. — Вона переклала сумку на інше плече. — З двох правд ви вибрали ту, яка є в таблиці.

Вони пройшли квартал мовчки.

— Питання, — сказав Артем.

— Ви ніколи не питаєте дозволу.

— Я працюю над манерами.

Ярина скоса глянула на нього — вперше за весь день з підозрою, чи він щойно пожартував свідомо.

— Питайте.

— Якби завтра прогноз не справдився. Не один раз, а систематично. — Артем дивився прямо перед собою. — Що я, на вашу думку, змінив би першим: алгоритм чи реальність?

Ярина зупинилася.

— Це ви зараз самі себе спитали, — сказала вона. — Я тут узагалі ні до чого.

— Я знаю.

Вона подивилась на нього ще секунду, потім пішла далі, і решту дороги вони не розмовляли — але це було не те мовчання, яке хочеться заповнити.

Того вечора в АР-01 з'явився запис:

Взаємодія №12. Результат негативний.

Причина: розкриття мети дослідження на запит учасниці. Порушень методики не зафіксовано. Порушень Правила №1 не зафіксовано.

А під ним, у розділі, якого досі не існувало, Артем створив підзаголовок і назвав його так, як не назвав би жодного тиждень тому:

Питання без відповіді.

1. Чому дотримання всіх правил дало негативний результат?

Курсор мигтів під ним ще хвилини дві, поки Артем не закрив кришку.

* * *

Історія з кав'ярні дійшла до потоку в понеділок — у переказі, у якому Артем питав у дівчат порядковий номер ще до того, як привітатися.

— Та не так було, — сказав Максим.

— Ти там був?

— Не був.

— Ну то й не розказуй.

Максим поставив стакан.

— Він мені другий рік дискретку пояснює, — сказав він. — Задарма. Ти мені хоч раз щось задарма пояснював?

Хтось засміявся. Хтось сказав, що це взагалі різні речі.

— Різні, — погодився Максим. — Тому я про нього так і не говорю.

За півхвилини розмова перейшла на розклад сесії.

Артемові про неї ніхто не сказав.

* * *