Розділ 28. День без експериментів

У суботу вранці Ярина написала: «У нас переїзд фонду. Потрібні руки. Обіцяю нічого не питати про методику».

Артем відповів: «Прийду».

Він майже додав, що на суботу заплановано дванадцяту взаємодію, і стер це, не дописавши. Потім кілька секунд дивився на стерте речення — і тільки тоді усвідомив, що вперше за двадцять вісім днів переніс експеримент, не шукаючи для цього методологічного виправдання.

* * *

Переїзд виявився не переїздом, а перестановкою: старий фонд із третього поверху опускали на другий, у щойно відремонтоване приміщення, і робити це треба було руками, бо ліфт у корпусі не працював з дев'яностих.

О десятій у коридорі стояло чотирнадцять стосів книжок, двоє студентів-першокурсників із виразом людей, які досі не розуміють, як тут опинилися, жінка з кафедри з планшетом і Ярина у фартуху, з волоссям, зібраним олівцем.

— Артеме, — сказала вона замість привітання. — Ви коли-небудь носили книжки?

— Носив.

— Скільки за раз?

— Не рахував.

— Оце і є ваша проблема, — сказала вона й тицьнула йому в руки стос. — Вісім. Більше не берете, бо на сходах не бачите ніг.

Правило про вісім книжок він порушив за десять хвилин — узяв одинадцять, майже дійшов і мусив зупинитися на майданчику між поверхами, бо верхня книжка почала з'їжджати, а руки були зайняті. Він стояв так секунд двадцять, притискаючи стос підборіддям, поки повз не пройшла Ярина з рівно вісьмома.

Вона не сказала нічого. Просто зняла верхні три, поклала собі зверху й пішла далі.

— Я міг донести, — сказав Артем їй у спину.

— Могли, — погодилася вона, не обертаючись.

* * *

До полудня вони перенесли близько половини.

О пів на першу першокурсники зникли по каву й не повернулися, жінка з планшетом поїхала на якесь засідання, і в коридорі залишилися вони вдвох, сім стосів і тиша, у якій добре було чути, як за вікном хтось косить траву.

Вони сіли просто на підвіконня — там, де вже перенесли все й можна було не боятися зачепити ногою чужу роботу.

— У мене в дитинстві була така сама, — сказала Ярина, витягаючи з найближчого стосу пошарпаний том. — «Діти капітана Гранта». Точно таке ж видання, з цим малюнком.

— Читали?

— Тричі. Причому вперше — не до кінця, бо там на сто сорокій сторінці не вистачало шматка, брат вирізав для якогось колажу. Я дізналася, чим усе закінчилося, років у дванадцять.

— Тобто ви два роки жили з обірваною історією.

— Ага. — Вона гортала сторінки. — Я собі сама вигадала кінець. Він був кращий.

Артем усміхнувся.

— А у вас що було? — спитала вона.

— Довідник.

— Що?

— Довідник з фізики за десятий клас. Мені його дали в шість років, бо там були картинки з дослідами. — Артем узяв книжку з іншого стосу, повертів у руках. — Я не розумів жодної формули. Але там пояснювалося, чому небо синє. І я місяців зо два ходив і всім розповідав.

— Скільки вам було?

— Шість.

— І як реагували?

— По-різному. — Він поставив книжку назад. — Одна вихователька сказала, що я вигадую.

Ярина перестала гортати.

— Серйозно?

— Вона просто не знала. Це нормально, це не входить у програму підготовчої групи.

— Ні, — сказала Ярина. — Це не нормально.

Вона сказала це так буденно, без пафосу, — і Артем чомусь не знайшов, що на це відповісти.

* * *

Останні стоси вони перенесли до четвертої.

Ярина принесла з кафедри електричний чайник, знайшла два різнокаліберні кухлі, і вони пили чай, сидячи на підлозі в новому приміщенні, серед ще не розсортованих книжок, і Ярина розповідала, як минулого року на подібній перестановці загубили цілий стелаж — фізично, тридцять сім одиниць зберігання, які знайшлися через півроку в чужій підсобці за шафою.

— І що зробили?

— Нічого. Записали як «виявлено при інвентаризації». Це стандартне формулювання для «ми не знаємо, де воно було».

— У нас у коді таке теж є, — сказав Артем. — Коментар «// не питай».

— І це працює?

— Поки ніхто не питає.

Ярина розсміялася, і сміх у порожньому приміщенні прозвучав голосніше, ніж вона розрахувала, і вона сама від цього засміялася ще раз.

Артем допив чай.

Він подумав був сказати щось про те, що це вже майже традиція — сміятися там, де не можна, — але вирішив цього не говорити, бо це зіпсувало б момент поясненням.

* * *

Додому він повернувся о сьомій, з болем у плечах, з пилом на руках і з дивним відчуттям, якому не одразу знайшов місце.

Він розібрав сумку. Поставив чайник. Відкрив ноутбук з наміром внести денний запис — і виявив, що вносити нічого.

Жодних взаємодій. Жодних гіпотез. Жодних спостережень, придатних для класифікації.

Артем подивився на порожнє поле дати.

Двадцять восьмий день. Дослідження не проводилось.

Він набрав цей рядок, подивився на нього й раптом виявив, що не може згадати, коли востаннє йому було так спокійно.

Не задоволення від підтвердженої гіпотези. Не полегшення від того, що ризикована взаємодія минула добре. Просто спокій — рівний, тихий, без жодного стосунку до результатів.

Він перечитав рядок ще раз.

Дослідження не проводилось.

Це виглядало як порожній день.

Артем вимкнув світло й уже засинаючи подумав, що це, мабуть, найкращий день за весь місяць.

* * *