Розділ 26. Чужа історія

На сайті конкурсу з'явилося оголошення про те, що прийом робіт триває й що організатори нагадують про обсяг.

Артем прочитав його двічі, порахував — тридцять чотири дні — і закрив вкладку, тому що в цю секунду в читальному залі відбувалося дещо цікавіше.

Марту він побачив раніше, ніж дізнався, що вона має до чогось стосунок.

Вона працювала в тому самому читальному залі — приходила о четвертій, сідала за крайній стіл біля вікна, розкладала конспекти й до сьомої не промовляла ні слова ні до кого. Артем відзначив її ще на другому тижні як цікаву статистичну одиницю: людина, яка за годину не ініціює жодного контакту, але до якої за ту саму годину двічі підходять самі.

Він так і не зрозумів чому. За методикою це не мало працювати: Марта не всміхалася, не тримала відкриту позу, не робила нічого з того, що АР-01 називав індикаторами доступності. Вона просто сиділа й читала.

У четвер о пів на шосту двері читального залу відчинилися гучніше, ніж потребували, і в них показався Максим — побачив Артема, махнув рукою, і рушив до нього.

А по дорозі зупинився біля крайнього столу.

— О, привіт, — сказав він Марті.

Марта підняла очі й ледь кивнула.

— Це той конспект? — Максим уже витягав з-під її ліктя зошит, ніби це було цілком нормальною справою. — Слухай, я думав, ти жартувала, що переписуєш від руки. Ти реально...

Марта забрала зошит назад.

— Не чіпай.

— Та я обережно.

— Ти вчора «обережно» пролив на нього чай.

— Це був не чай, це був компот, і я його не проливав, він сам.

Марта не всміхнулась, але щось у її обличчі зрушилося на міліметр — і Максим, схоже, вважав це достатньою перемогою, бо одразу відчепився й пішов далі до Артема.

Артем дивився на це з відстані трьох столів.

* * *

— Ви знайомі? — спитав він, коли Максим сів.

— З Мартою? Ну так. — Максим уже гортав щось у телефоні. — Місяць уже.

— Місяць?

— Ну, приблизно. Слухай, у мене питання по лабі...

— Як ви познайомилися?

Максим підняв голову — так само щиро не розуміючи, як і минулого разу, коли відповідав на питання про штраф.

— А. Ну, вона мені на ногу наступила.

Артем помовчав.

— Що?

— В їдальні, у черзі. Вона несла тацю, я стояв не там, де треба, вона наступила мені на ногу, потім вибачилась, потім я сказав, що це моя нога винна, бо стояла в неправильному місці, а вона сказала... — Максим на секунду замислився. — Не пам'ятаю, що вона сказала. Але щось смішне. Вона взагалі смішна, просто цього майже ніхто не помічає, бо вона мовчить.

— І це все?

— Ну, потім ми обідали разом. Потім ще раз. Потім вона мені показала, як конспект переписувати, щоб запам'ятовувалося.

— Скільки тривала перша розмова?

— Хвилини дві? Черга ж рухалася.

Артем відкрив ноутбук.

— Ти можеш це повторити повільніше?

— Що повторити?

— Послідовність. З моменту наступання на ногу.

Максим подивився на нього довгим поглядом людини, яка вже звикла, що з Артемом іноді відбувається щось незрозуміле, але припинила через це хвилюватися.

— Артемчик, ти знову записуєш?

— Так.

— Ну ок. — Максим знизав плечима. — Тільки там нічого немає. Правда. Просто наступила й усе.

* * *

Артем не спав до першої ночі.

Проблема була в тому, що випадок Максима й Марти не порушував методику — він її ігнорував. Це було гірше.

Перший контакт негативний (фізичний дискомфорт, соціальна незручність). Ініціатива — випадкова, з боку особи, яка за всіма показниками найменш схильна до ініціативи. Тривалість — дві хвилини, нижче критичного порогу для формування первинної симпатії. Спільний контекст — відсутній, крім черги в їдальні. Гумор — за словами учасника, був, але учасник не пам'ятає, який саме.

За шістьма критеріями прогнозу ймовірність позитивного результату становила близько одинадцяти відсотків.

Результат — місяць спілкування, спільні обіди, взаємна адаптація звичок.

Артем сидів перед екраном з відкритою таблицею й уперше за двадцять шість днів відчув не цікавість, а щось схоже на роздратування — не на дані, а на власну модель, яка мала б це пояснити й не пояснювала.

О пів на першу він знайшов пояснення.

Воно з'явилося не як здогад, а як послідовність, і Артем перевірив кожен її крок, перш ніж прийняти.

Перше. Одинадцять відсотків — це не нуль. Одинадцять відсотків означають, що з дев'яти подібних випадків один закінчиться саме так. Модель не стверджує, що цього не може статися. Модель стверджує, що це малоймовірно.

Друге. Він спостерігає цей випадок саме тому, що він відбувся. Випадки, які не відбулися, він не спостерігає й ніколи не спостерігатиме. Класична помилка виживання — у медицині її знають століттями, і кожен другий підручник зі статистики починається з літаків, які повернулися з бою.

Третє. Максим міг наступити комусь на ногу — точніше, отримати чужу ногу на свою — сто разів за той самий місяць. Артем знав про один випадок. Один із скількох? Цього ніхто не рахував. І поки ніхто не рахував, будь-який висновок про «неправильність моделі» був би не наукою, а враженням.

Він відкрив АР-01, розділ «Аномалії», і почав друкувати — швидко, впевнено, тим самим темпом, яким писав код, коли рішення вже було зрозумілим і лишалося тільки набрати.

Випадок М./М. Первинна оцінка ймовірності: ~11%. Реалізований позитивний результат. Не суперечить моделі: подія в межах прогнозованого діапазону низької, але ненульової ймовірності. Спостереження одиничного успішного випадку без урахування невідомої кількості неуспішних не є контрдоказом (помилка виживання). Рекомендація: збільшити вибірку, ввести облік негативних результатів у третіх осіб.

Артем перечитав абзац.

Логіка була бездоганною. Кожен крок витримував перевірку. Він не підганяв висновок під бажане — навпаки, він щойно чесно визнав, що його модель не виключає таких випадків, і навіть виписав собі завдання збирати незручні дані.

Він відчув полегшення — і не помітив, як швидко воно прийшло.

Він зберіг документ і пішов спати о першій, задоволений тим, що система витримала ще одну перевірку.

* * *

Того ж вечора, повертаючись із бібліотеки, Максим написав Марті: «ти сьогодні три рази майже засміялася, я рахував».

Марта відповіла: «двічі».

Максим: «то ти теж рахувала?»

Марта не відповіла нічого.

Ці два повідомлення не потрапили до жодної таблиці, до жодного розділу «Аномалії» й до жодної примітки, яка посилалася б на іншу примітку. Про них не знав ніхто, крім двох людей, які теж не надали їм особливого значення.

* * *