Розділ 22. Перший пропуск

Тридцять вісім днів до дедлайну — цифра, яку Артем цього тижня вже двічі перерахував і обидва рази отримав ту саму, що його чомусь заспокоїло.

Обіцянку він дав у понеділок, майже мимохідь.

Ярина згадала, що в п'ятницю до майстерні привозять партію книжок із районної бібліотеки, яку розформували, — три десятки коробок, які треба розібрати, звірити зі списком і розкласти за станом збереження. Сама вона впоралася б, сказала вона, просто це займе весь день замість половини.

— Я прийду, — сказав Артем.

Він сказав це, не відриваючись від екрана, тим самим тоном, яким підтверджував би зустріч для здачі лабораторної, — і в цю секунду цілком щиро мав це на увазі. Ярина навіть не подякувала: просто кивнула й повернулася до роботи, і це теж було частиною того, як між ними все влаштувалося останнім часом. Домовленості не потребували ритуалів.

У четвер увечері Артем відкрив план на п'ятницю й побачив там дев'яту взаємодію.

Проблема була не в тому, що вона накладалася на майстерню — навпаки, за розрахунком часу все складалося ідеально: експеримент з одинадцятої до дванадцятої, потім година на дорогу й фіксацію даних, а після обіду — коробки. Проблема була в тому, що дев'ята взаємодія мала стати першою перевіркою третьої гіпотези — тієї самої, про стійкість результату до зміни оточення, яку Ярина сама порадила перевіряти першою.

Артем двічі перерахував таймінг. Виходило впритул, але виходило.

* * *

Він прийшов у книгарню за десять хвилин до одинадцятої й одразу зрозумів, що щось піде не так: за прилавком стояла та сама Оля, з якою він розмовляв про космологію три тижні тому.

Вона впізнала його першою.

— О, привіт! Ти той, що двічі читав розділ про темну матерію.

— Тричі, — сказав Артем, і сам не зрозумів, навіщо уточнив.

Це руйнувало чистоту експерименту повністю: третя гіпотеза передбачала контакт із незнайомою людиною в незнайомому середовищі, а тут не було ані першого, ані другого. Правильним рішенням було подякувати, вийти й перенести експеримент на інший день.

Артем залишився.

Він переконав себе, що це навіть цікавіше з методологічного погляду — перевірити, чи зберігається результат при повторному контакті, — і за наступні сорок хвилин отримав купу даних, які не належали до жодної з трьох запланованих гіпотез, зате були, як він собі сказав, «безумовно цінними».

— Курсову захистила, — повідомила Оля. — На відмінно.

— Вітаю.

— І книгу купила. Ту саму.

— Дочитала?

— За ніч. Я тебе ненавиджу, у мене був захист зранку.

Артем розповів про АР-01 — уперше сторонній людині, обережно, без деталей.

Оля дослухала до кінця.

— Ого, — сказала вона. — Тобто ти такий... дослідник побачень?

— Це не офіційна назва.

— Це найкраща назва.

І засміялася так, що чоловік біля полиці з поезією озирнувся.

Він вийшов із книгарні о дванадцятій сорок.

Ще годину сидів у кав'ярні навпроти, розкладаючи записи: сім нових спостережень, дві потенційні змінні, один цілий підрозділ про повторні контакти, якого в методиці досі не існувало. Артем друкував швидко, майже гарячково, з тим специфічним піднесенням, яке з'являлося щоразу, коли дані складалися в структуру самі, без зусиль.

Коли він підняв очі, було двадцять хвилин на шосту.

* * *

Телефон він дістав уже в автобусі, дорогою до майстерні.

Один пропущений виклик. О чотирнадцятій дванадцять.

Тривалість — чотири секунди.

Артем дивився на це довше, ніж потрібно, щоб прочитати. Чотири секунди — це людина, яка набрала номер і поклала слухавку раніше, ніж пішов другий гудок.

Він не передзвонив, бо не знав, що сказати про дзвінок, якого не було.

* * *

Він прийшов до майстерні о шостій.

Двері були відчинені. Усередині горіла одна лампа над великим столом, і в цьому світлі Ярина, сидячи спиною до входу, вписувала щось у список. Навколо неї стояли коробки — розібрані, підписані, розставлені двома рівними рядами під стіною.

Усі тридцять.

— Я не встиг, — сказав Артем від дверей.

Ярина не обернулася одразу. Дописала рядок, поставила крапку, тільки тоді повернула голову.

— Нічого. Я впоралася.

— Була дев'ята взаємодія. Вона... — він завагався, розуміючи, що будь-яке продовження цієї фрази прозвучить як виправдання. — Вона затягнулася.

— Добре.

Вона сказала це без жодного натиску, без образи, без тієї короткої паузи перед словом, яка зазвичай означає протилежне сказаному. Просто «добре» — і повернулася до списку.

Артем стояв ще секунд десять, чекаючи чогось: докору, питання, хоча б звичного «можна спостереження?». Нічого не сталося. Ярина рахувала книжки в останній коробці, ворушачи губами, і, схоже, справді не збиралася до цього повертатися.

— Я можу допомогти зараз, — сказав він.

— Тут лишилося на десять хвилин.

— Тоді десять хвилин.

Вона знизала плечима — мовляв, як хочете, — і він сів навпроти, і вони справді закінчили за десять хвилин, майже мовчки. Ярина диктувала інвентарні номери, він відмічав у списку. Двічі вона поправила його, коли він неправильно розчув цифру. Один раз він знайшов у коробці книгу, якої не було в переліку, і вона сказала: «Буває. Допиши знизу».

Це була цілком нормальна робота цілком нормального вечора.

І все одно щось було не так, хоч Артем і не міг вказати, що саме.

* * *

Він зрозумів це вже вдома, близько одинадцятої, коли відкрив АР-01, щоб внести денні дані.

Файл слухняно розгорнувся на розділі «Повторні контакти» — тому самому, який він створив сьогодні в кав'ярні. Сім спостережень. Дві нові змінні. Акуратне, добре структуроване поповнення методики.

Артем подивився на це.

Потім прокрутив угору, до розділу «Витрати дослідження», де досі значився той жартівливий рядок про одну каву за сесію консультацій.

Ярина розібрала тридцять коробок сама.

Він порахував це швидко, автоматично, як рахував усе: тридцять коробок, приблизно двадцять книжок у кожній, звірка кожної зі списком — це шість, може, сім годин. Вона почала о десятій. Вона не написала жодного повідомлення. Не спитала, де він. Не нагадала.

І сказала «добре».

Артем сидів перед екраном, і вперше за двадцять два дні дослідження в нього виникло питання, для якого в АР-01 не було не лише графи, а й самої логіки, за якою таку графу можна було б створити.

Скільки разів людина мовчки робить твою частину роботи, перш ніж перестає розраховувати, що ти прийдеш?

Він відкрив нове вікно повідомлень. Набрав: «Вибачте за сьогодні». Подивився на фразу. Стер.

Набрав: «Наступного разу я прийду». Подивився. Стер і це — бо «наступного разу» звучало як щось, що ще треба заслужити правом обіцяти.

Урешті він написав просто: «Дякую за сьогодні».

Відповідь прийшла за хвилину — коротка, буденна, без жодного підтексту:

«Спіть уже. Завтра пара о восьмій».

Артем закрив ноутбук і довго дивився в темряву перед собою.

Він так і не вніс до АР-01 жодного слова про цей день — ані про сім спостережень, які здалися такими цінними ще вдень, ані про тридцять коробок, які хтось розібрав без нього.

Уперше не тому, що для цього не було графи.

Він вимкнув лампу й довго лежав із розплющеними очима.

* * *