Розділ 21. Робочий режим

На четвертому тижні Артем зловив себе на тому, що більше не боїться.

Він зауважив це не одразу — зміни такого штибу помічаються заднім числом, коли раптом виявляється, що процедура, яка колись вимагала цілого вечора підготовки, тепер займає стільки ж часу, скільки дорога до корпусу.

Він більше не перечитував методику перед виходом. Не прокручував у голові варіанти відкриття розмови. Не відчував того короткого стиснення десь під грудьми за секунду до того, як заговорити з незнайомою людиною, — того самого, яке в перший тиждень чесно записував до розділу «Суб'єктивні фактори» під назвою «фізіологічна реакція тривоги».

Тепер він просто підходив і починав розмову. Одинадцять — точніше, дванадцять — змінних працювали самі, без свідомого нагляду, так само, як пальці програміста знаходять потрібні клавіші без участі уваги.

Шоста взаємодія. Сьома. Восьма.

Усі три — в межах прогнозу. Усі три — записані до таблиці за десять хвилин кожна, з відповідними коефіцієнтами, у відповідні колонки.

Це називалося «робочий режим», і Артем був би цілком задоволений цим фактом, якби Ярина не зіпсувала його однією реплікою в четвер.

— Можна спостереження? — спитала вона, не відриваючись від рукопису.

— Валяйте.

— Ви останнім часом майже не дивитесь людям в очі. — Вона відклала пензлик.

Артем підняв голову від ноутбука.

— Дивлюся. Зоровий контакт — базова змінна. Три-чотири секунди на репліку, з перервами, щоб не читалося як тиск.

— Отож.

— Що «отож»?

— Ви щойно назвали мені інтервал у секундах. — Ярина знову взялася за пензлик. — Це вже не спостереження.

Артем хотів заперечити, що будь-яке спостереження і є вимірюванням, просто з різною точністю, — але саме в цю мить двері читального залу відчинилися так, як їх відчиняють лише люди, для яких бібліотечна тиша є питанням теорії, а не практики.

— Артемчик! — гримнуло від входу.

Півтора десятка голів піднялося одночасно. Бібліотекарка, не відриваючись від картотеки, підняла руку й показала на табличку «ДОТРИМУЙТЕСЬ ТИШІ» — жест, відпрацьований до автоматизму й, судячи з усього, за роки роботи не давший жодного результату.

— Ага, вибачте! — гукнув Максим їй у відповідь, приблизно тим самим об'ємом голосу.

Максим Гнатюк навчався з Артемом в одній групі другий рік поспіль і за цей час так і не засвоїв двох речей: що Артема не звати Артемчиком і що в бібліотеці розмовляють тихіше.

— Слухай, я тебе шукаю по всьому корпусу. — Він упав на стілець поруч, не питаючи, чи вільно. — Був у лабі. Був у їдальні. Був на кафедрі, там сказали, що ти взагалі не заходив, а я кажу — як не заходив, він же завжди... о, привіт. — Це вже до Ярини, з тією ж інтонацією, ніби вони знайомі років десять. — Максим. Ти теж із наших?

— Ярина. Ні, я з реставрації.

— З реставрації — це круто. Це де книжки клеять?

— Приблизно.

— Мені колись мама книжку заклеїла скотчем. Прозорим. — Максим сказав це з абсолютно чистою совістю людини, яка не розуміє, що щойно зробила. — А що?

Ярина повільно випросталася.

— Скотчем.

— Ну да. Він добре тримав.

— На папір.

— А чим ще?

— Ні, — сказала Ярина, — просто скажи мені, будь ласка, що це була не стара книжка.

— Та ні, звичайна. Сімдесят якогось року.

Ярина заплющила очі. Артем, який спостерігав за цим обміном із дедалі більшим науковим інтересом, зафіксував у неї всі три ознаки, які АР-01 класифікував як «індикатори гострого дискомфорту», і жодної — з тих, що означали б бажання припинити розмову.

— От бачиш, — Максим повернувся до Артема так само стрімко, як відволікся, — а ти мені казав, що в бібліотеці нема з ким поговорити. Так конспект є?

Артем мовчки дістав із сумки конспект. Максим гортав його, продовжуючи говорити — про викладача, про якийсь фільм, про те, що в їдальні знову підняли ціни й що котлета тепер коштує як дві котлети торік, а більшою не стала, — і десь у середині третьої теми раптом сказав, більше в стіл, ніж комусь:

— О, до речі. Пам'ятаєш ту дівчину з бібліотечного абонемента? Ну, яка мені штраф виписала за прострочку. Ми в суботу в кіно йдемо.

Артем відірвався від екрана.

— Як?

— Що «як»?

— Яким чином? Ти отримав від неї штраф. Це негативний перший контакт. Формально це найгірша можлива стартова позиція.

Максим подивився на нього з щирим нерозумінням людини, яку щойно спитали, як вона дихає.

— Та не знаю. Просто поговорили.

— Про що?

— Ну... про штраф. Потім про те, що книжка була нудна. Потім вона сказала, що теж її не дочитала, хоч і мала. Ну і все.

— І це все?

— А що ще?

Артем відкрив нову вкладку. Не для записів — просто щоб зайняти руки.

— Скільки часу тривала розмова?

— Хвилин п'ять. Може, три.

— Ти планував це?

— Що планував? — Максим уже гортав конспект далі. — Слухай, у тебе тут на третій сторінці чиясь чужа лекція вклеєна.

— Це моя. Я переписував.

— А, ну ок.

Він пішов так само раптово, як з'явився, — забравши конспект, пообіцявши повернути «завтра, точно», і голосно попрощавшись із Яриною з іншого кінця залу, чим заслужив від бібліотекарки погляд, який Максим, схоже, навіть не зареєстрував.

У залі стало тихо.

Артем сидів, дивлячись на порожню вкладку.

— Три хвилини, — сказав він нарешті. — Негативний перший контакт. Нуль підготовки. Нуль структури розмови. Тема — штраф за прострочену книгу.

— Так.

— Це не повинно працювати.

— І все ж працює. — Ярина не відірвалася від роботи, не піднімаючи очей від сторінки. — Що будете з цим робити?

Артем ще кілька секунд дивився в екран.

Потім відкрив АР-01, знайшов розділ «Аномалії» — той самий, що досі містив лише один запис про кота, — і почав друкувати.

— Класифікувати, — сказав він.

Ярина витерла руки об фартух.

— Стоп. Ви його куди записуєте?

— В «Аномалії».

— Разом із котом?

— Це єдиний розділ, який підходить.

— Максим — людина.

— Кіт теж не є методологічною категорією. — Артем не відривався від клавіатури. — Розділ називається «Аномалії», а не «Тварини».

Ярина обміркувала, з якого боку до цього підступитися.

— І що ви напишете? «Аномалія номер два»?

— «Випадок М.»

— А кіт?

— Кіт — «Випадок Б.»

— У вас кіт іде під літерою.

— У мене всі йдуть під літерами. Це стандарт анонімізації.

— У вас кіт іде під літерою, — повторила Ярина з натиском, — а тепер поруч із ним буде живий одногрупник, і я хочу, щоб ви просто на секунду уявили, як це виглядає збоку.

Артем зупинився.

Уявив.

— Виглядає погано, — визнав він.

— Дякую.

— Але класифікація коректна.

Ярина беззвучно застогнала й повернулася до рукопису.

Але ще довго дивилася на нього — на те, з якою швидкістю й упевненістю він заносить до таблиці людину, яка щойно тричі за одну розмову перебила сама себе.

* * *