Розділ 20. Перевірка

Рівно через десять днів після того, як вона вперше прочитала АР-01 повністю, Ярина знову простягнула руку долонею догори — цього разу без жодної урочистості, майже буденно, як людина, що просить прибавку до вже звичного ритуалу.

— Знову? — спитав Артем, хоча вже розвертав ноутбук.

— Контрольна перевірка. — Вона взяла пристрій і всілася зручніше. — Мені цікаво, чи щось змінилося за десять днів відтоді, як я сказала вам, що вас там немає.

Артем на мить завагався, чи варто нагадувати, що відтоді документ виріс на шістнадцять сторінок, три нові гіпотези й окремий розділ некерованих факторів — тобто змінилося очевидно багато. Але вирішив почекати, поки вона сама дійде висновку.

Цього разу вона читала швидше — не тому, що менш уважно, а тому, що вже знала структуру, знала, де шукати. Гортала розділи поправок, зупинялась на графіках, коротко всміхнулась, побачивши підрозділ «Некеровані змінні. Кіт».

На чотирнадцятій сторінці зупинилася.

— Отут помилка.

— Де?

— Ви пишете, що спільний контекст підвищує ймовірність контакту, а трьома абзацами нижче — що він її знижує при повторних зустрічах. Це суперечність.

Артем нахилився до екрана.

Подивився.

— Ні.

— Артеме, це чорним по білому.

— Це різні змінні. Перша — наявність контексту. Друга — його надлишок. — Він показав пальцем. — Ось виноска. Вони розведені за визначенням, я це прописав окремо, бо сам спершу заплутався.

Ярина прочитала виноску.

Потім прочитала ще раз.

— А, — сказала вона.

— Так.

— Ясно.

Вона повернулася до документа, і Артем із деяким подивом виявив, що ця маленька перемога чомусь не принесла йому нічого, крім бажання, щоб вона швидше читала далі.

Вона дійшла до кінця й не закрила ноутбук одразу. Ще раз погортала назад — не до самого початку цього разу, а десь до середини, наче перевіряючи щось конкретне.

— Знаєте, що цікаво? — сказала вона нарешті.

— Що?

— Десять днів тому я сказала, що тут немає жодного рядка про вас. Ви додали шістнадцять сторінок. — Вона розвернула екран до нього. — І досі немає жодного рядка про вас.

Артем подивився на розгорнутий документ — акуратні таблиці, нові критерії, розділ обмежень, бібліографію — і не одразу знайшов, що заперечити.

— Тут є мої висновки. Мої формулювання. Це і є я.

— Це ваша методика. Це не одне й те саме, — сказала Ярина, і в її голосі не було ані краплі того гострого, майже звинувачувального тону, яким прозвучала та сама фраза десять днів тому. Цього разу вона говорила тихіше, повільніше, ніби сама щойно здивувалася чомусь. — Тоді я думала, що це недогляд. Тепер мені цікаво, чи це взагалі можливо виправити.

— Що саме?

— Те, що ви пишете сорок дев'ять сторінок про людей — і жодного слова про те, який ви самі в цій історії.

Артем спробував уявити, як виглядав би подібний розділ — «Я, дослідник» чи щось так само незграбно назване — і не зміг підібрати для нього жодної рубрики, яка не здавалася б або надто сентиментальною, або надто клінічною.

— Не знаю, з чого це почати, — визнав він чесно.

— Я теж не знаю. — Ярина закрила ноутбук, повільніше, ніж зазвичай, і кілька секунд просто дивилася на закриту кришку, перш ніж підвести очі на нього самого. — Але мені чомусь важливо, щоб ви це знайшли.

Вона не пояснила, чому саме їй це важливо. Артем хотів запитати — питання вже сформувалося на язику, чітке й логічне, — але щось у виразі її обличчя, у тому, як довго вона на нього дивилась, перш ніж заговорити знову про щось геть буденне — про якийсь новий рукопис, що надійшов до майстерні цього тижня, — підказало йому почекати з цим питанням.

Він почекав.

Але сама фраза лишилася в ньому — не як дані, які треба класифікувати, а як щось, що просто ставало дедалі важче ігнорувати з кожним прожитим поруч із нею днем.

Мені важливо, щоб ви це знайшли.

Він не знав, що саме мала на увазі під «цим». І, що дивувало найбільше, він навіть не був до кінця впевнений, що сама Ярина це знала.

* * *

Того ж вечора, вже після того, як бібліотека спорожніла, вона показала йому рукопис.

Не сторінку — увесь.

Течка лежала на столі розгорнута, і Артем уперше побачив масштаб: сто вісімдесят аркушів, кожен у власному прозорому конверті, розкладені за станом у три стопки.

— Ліва — готові, — сказала Ярина. — Середня — в роботі. Права — ті, до яких я ще не знаю, як підступитися.

Артем подивився на стопки.

Ліва була найтоншою.

— Скільки в лівій?

— Двадцять дев'ять.

— За чотири тижні.

— За чотири тижні.

Він порахував подумки — і одразу пошкодував, бо цифра вийшла погана.

Ярина, здається, прочитала це в нього на обличчі.

— Не рахуй.

— Пізно.

— Артеме.

— Тобі не встигнути.

— Я знаю, — сказала вона спокійно. — Я здам те, що встигну, а решту передам наступному курсу з описом методу. Так завжди роблять.

— Тобто хтось інший закінчить твою роботу.

— Хтось інший продовжить. — Вона почала складати конверти назад. — Це не одне й те саме.

Артем спостерігав, як вона складає — по одному, у тому ж порядку, у якому виймала.

— Вас це не бентежить?

Ярина зупинилася з конвертом у руках.

— Бентежить, — сказала вона. — Просто це не найважливіше з того, що мене бентежить.

— А що найважливіше?

Вона поклала конверт у стопку.

— Що на правих сорок аркушів я не знаю відповіді. І, найімовірніше, ніхто її не знає. І що через рік хтось відкриє цю течку й побачить, що я не змогла.

Вона сказала це буденно, без жодного драматизму, тим самим тоном, яким за годину до цього повідомила, що в документі Артема немає його самого.

— Це не «не змогла», — сказав Артем. — Це межа методу.

Ярина глянула на нього.

— Ти щойно сказав щось приємне.

— Я сказав щось точне.

— У вас це іноді збігається, — сказала вона й закрила течку.

* * *