Розділ 19. Не зробити новою

Субота видалась порожньою — жодних запланованих взаємодій, жодних нових розділів методики, лише звичайний день, який Артем мав намір присвятити упорядкуванню бібліографії.

Замість цього о сьомій вечора він виявив, що вже тримає в руках телефон і набирає повідомлення Ярині — не про АР-01, не про нову гіпотезу, а просто про те, що бібліотечний вентилятор нарешті полагодили, і тепер у читальному залі не так задушливо, як минулого тижня, коли вона скаржилась на духоту.

Він відправив повідомлення. Потім кілька секунд дивився на екран з тим специфічним, ще не до кінця класифікованим відчуттям, яке виникало щоразу, коли він робив щось, не маючи для цього жодної методологічної причини.

Відповідь прийшла за чотири хвилини.

«нарешті. я вже думала писати скаргу»

Артем прочитав.

Почав друкувати відповідь. Стер. Почав іншу.

«Скаргу на вентилятор?»

«на людство»

«вентилятор — це симптом»

Він усміхнувся в порожню кімнату, і це теж було фактом, який нікуди не належав.

Наступні двадцять хвилин вони переписувалися ні про що: про те, що в бібліотеці досі стоїть каталожна шафа, якою ніхто не користується з дві тисячі одинадцятого; про те, чи можна вважати кавовий автомат у корпусі кавовим автоматом, якщо він видає лише окріп; про Барона, якого хтось бачив на четвертому поверсі гуртожитку, що з погляду географії було майже неможливо.

О пів на восьму Ярина написала: «все, я спати. у мене завтра сторінка 41»

«Що з нею?»

«вона мене ненавидить»

«добраніч»

Артем поклав телефон екраном донизу.

Це не належить до жодного експерименту, — подумав він. — Це просто... факт, яким хотілося поділитися. З нею конкретно.

Він не вніс цю думку до АР-01. Не забув — просто чітко зрозумів: якби він спробував сформулювати категорію для цього факту, вона звучала б підозріло особисто — і це саме по собі було даними, з якими він поки не знав, що робити.

У неділю вранці він прийшов до майстерні — тепер уже без формального приводу, просто тому, що звик заходити туди в вихідні, — і застав Ярину за роботою над тим самим старим рукописом, який кришився в неї на очах кілька днів тому.

— Подивіться, — сказала вона, не відриваючись від роботи, і підсунула до нього одну зі сторінок.

Артем узяв аркуш обережно, як його вчили ще з першого візиту до майстерні. Розрив, який раніше йшов прямо крізь текст, тепер був майже непомітний — тонка, ледь відчутна на дотик лінія, що трималась разом, хоча колись здавалась безнадійно втраченою.

— Виглядає майже як нова, — сказав він.

— Ні. — Ярина похитала головою, забираючи аркуш назад із тією ж обережністю. — Не як нова. У цьому й була складність. Головне було не зробити її новою.

— А що тоді?

— Головне — щоб вона залишилася собою. З усім, що на ній є. Просто щоб текст знову тримався разом, а не розсипався.

Артем подивився на сторінку ще раз — тепер уже уважніше, помічаючи те, чого не помітив одразу: жовтизну паперу, що лишилась незмінною, старі чорнильні плями, які вона навіть не намагалась вивести, ледь помітний слід колишнього розриву, який усе ще можна було розгледіти, якщо знати, куди дивитися.

— Цікава методика, — сказав він, більше з ввічливості, ніж з розумінням, і вже потягнувся до телефону перевірити, чи не відповіла вона на його вчорашнє повідомлення про вентилятор.

Він досяг середини руху, коли щось у щойно сказаних нею словах повернулось і зачепилось за щось усередині, чому Артем поки не мав назви.

Не зробити новою. Щоб залишилася собою. З усім, що на ній є.

Рука з телефоном застигла на півдорозі.

Він подивився на Ярину — вона вже знову схилилась над рукописом, повністю поглинена роботою, ніби щойно не сказала нічого, вартого повторного розгляду.

Артем поклав телефон назад у кишеню, так і не перевіривши повідомлення.

Він просидів у майстерні ще годину, нічого не роблячи.

— Ще годину посидиш? — спитала Ярина, не відриваючись від роботи.

— Посиджу.

* * *