Розділ 18. Тобто про дівчат

Першим стороннім читачем АР-01 став сусід по кімнаті — випадково, у четвер увечері, коли підійшов позичити зарядку й затримався біля екрана.

— Що це?

— Дослідження.

— Ага. — Сусід нахилився ближче. — А чому тут написано «індикатори доступності»?

— Бо це індикатори доступності.

— Це про дівчат?

— Це про поведінкові сигнали, які свідчать про готовність до контакту.

— Тобто про дівчат.

Артем зважив кілька формулювань, жодне не сказав уголос.

— Умовно.

Сусід прокрутив ще трохи, з тією безцеремонністю, з якою читають чуже, коли воно на екрані й не закрите.

За три тижні документ виріс до сорока трьох сторінок і встиг обрости трьома розділами поправок, дванадцятьма базовими змінними (одна відпала після дискусії про кота), підрозділом некерованих факторів і бібліографією з дев'яти джерел, оформленою за всіма правилами, яких Артем навчився ще на першому курсі й дотепер жодного разу не застосовував поза межами курсових.

— Тут є розділ «Обмеження дослідження».

— Кожна серйозна робота повинна визнавати власні обмеження.

— Тут написано «дослідник не має досвіду в предметній області».

— Це правда.

— Ти написав це в документі.

— Це релевантне обмеження.

Сусід випростався й подивився на Артема довгим поглядом людини, яка щойно зрозуміла, що жила поруч із чимось значно дивнішим, ніж думала.

— Слухай, — сказав він урешті. — Я тебе рік знаю. Я думав, ти просто мовчазний.

Він забрав зарядку й пішов, і Артем ще хвилини дві сидів, обмірковуючи, чи було це компліментом, і схилився до того, що ні.

* * *

Документ він переглядав увечері в п'ятницю так, як дивився б на завершений код після довгого рефакторингу: усе на своєму місці, усе пронумеровано, кожен розділ логічно випливає з попереднього.

— Це вже виглядає як дисертація, — сказала Ярина, зазираючи через плече.

— Це методичний документ.

— Це сорок три сторінки про те, як ви намагаєтесь зрозуміти, чому люди одне одному подобаються. — Вона гортала екран, зупиняючись то на графіках, то на розлогих виносках. — У вас навіть є розділ «Обмеження дослідження».

— Мені сьогодні вже про нього казали.

— Хто?

— Сусід. Він прочитав рядок про відсутність досвіду в предметній області й сказав, що рік вважав мене просто мовчазним.

Ярина видала звук, який намагалася замаскувати під кашель, і не змогла.

— Це не смішно.

— Це трохи смішно.

— Це релевантне обмеження.

— Артеме, — сказала вона, витираючи очі, — це найчесніший рядок у всьому документі, і ви вписали його в розділ, який ніхто ніколи не читає.

— А що, як хтось колись це прочитає? — спитала вона раптом, не відриваючи очей від екрана. — Не я. Хтось сторонній. Через десять років, наприклад.

Артем на мить уявив цю картину — якогось випадкового читача, що натрапляє на файл під назвою АР-01 і намагається зрозуміти, навіщо студент інформатики витратив ціле літо на класифікацію факторів романтичної симпатії, — і розсміявся, щиро, вперше за розмову.

— Тоді цей хтось вирішить, що я був дуже дивною людиною.

— Це ще м'яко сказано.

— Або, — додав він, усе ще посміхаючись, — вирішить, що це найдетальніший опис одного конкретного літа, який будь-хто коли-небудь писав.

Ярина на це нічого не відповіла, лише глянула на нього довше, ніж вимагала репліка, і повернулася до гортання документа.

Увечері, коли вона пішла, Артем сів, аби внести останній запис тижня — формальну класифікацію поточного стану методики, яку він відкладав уже кілька днів, хоча й розумів, що відкладати далі нераціонально.

Він відкрив розділ «Статус дослідження» і кілька хвилин дивився на останній запис — «Методика затверджена», зроблений ще на початку другого тижня, коли все здавалося простим і лінійним.

Відтоді трапився кіт. Трапився дзвінок, що не піддавався жодному аналізу. Трапилися три сторінки нових, «некерованих» змінних, які за визначенням не піддавались контролю, а отже — і точному прогнозуванню.

Він міг би записати нову версію статусу обережніше, розмито, залишивши собі простір для маневру. Але вирішив цього не робити — саме тому, що це суперечило б Правилу №1, яке він щойно, кілька днів тому, обіцяв собі не порушувати навіть щодо самого себе.

Він написав чесно:

Статус: Перший виняток.

Методика в цілому зберігає прогностичну силу. Однак виявлено клас подій, що не піддаються попередньому врахуванню жодним із наявних параметрів. Потребує подальшого спостереження.

Він перечитав рядок і подивився на нього — не з тривогою, радше зі спокійною цікавістю дослідника, який щойно офіційно визнав межу власного інструменту, ще не підозрюючи, наскільки ширшою ця межа виявиться згодом.

Потім закрив ноутбук і пішов додому — думаючи не про статус дослідження, а про те, як довго ще проживе жарт про дисертацію, перш ніж стане правдою більше, ніж будь-хто з них наразі готовий визнати.

* * *