Розділ 16. Кіт

Другий етап дав чотири результати: успіх, успіх, невизначений виняток, кіт.

Артем виклав їх поруч один з одним і тільки тоді зрозумів, що саме його непокоїть.

Жодна з наявних одинадцяти змінних не пояснювала різницю між ними так, як хотілося б. Потрібні були нові критерії — не для того, щоб виправдати виняток, переконував він себе, а щоб чесно врахувати те, чого стара версія методики просто не бачила: зовнішні фактори, які не залежать від жодної зі сторін розмови.

Він додав розділ «Некеровані змінні» — телефонні дзвінки, погода, сторонні тварини, все, що могло втрутитися в експеримент ззовні, — і, трохи повагавшись, підрозділ «Похибка спостерігача», куди вписав власне зауваження Ярини про те, з якою легкістю він знаходить формулювання на свою користь.

Проблема виникла на етапі найменування.

Розділ про сторонніх тварин потребував підзаголовка. Артем спробував «Біологічні фактори» — звучало так, ніби йшлося про гормони. «Присутність третіх осіб» — не годилося, бо кіт не був особою. «Непередбачувані учасники взаємодії» — формально точно, але Артем перечитав це тричі й зрозумів, що будь-хто, хто відкриє документ, вирішить, що йдеться про людей.

Він сидів над цим двадцять хвилин.

Урешті надрукував:

5

І одразу ж, оскільки в академічному документі підзаголовок з одного слова виглядав несерйозно, дописав нижче: «Узагальнено: свійські тварини, що перебувають у зоні взаємодії й перетягують на себе увагу учасників».

Перечитав.

Викреслив «перетягують на себе увагу учасників».

Написав: «...і фактично проводять взаємодію замість дослідника».

Це було точніше. Це також було першим реченням в АР-01, яке Артем написав не для звіту, а тому, що воно йому сподобалось.

До вечора файл виріс ще на чотири сторінки. Артем зберіг документ і назвав це Поправкою №2.

Ярина, як завжди, попросила показати — тепер це вже стало таким же звичним ритуалом, як її ранкове «доброго ранку». Вона гортала повільно, іноді зупиняючись, іноді щось муркочучи собі під ніс без слів.

На пункті 2.4 вона зупинилася довше.

— У вас у методичному документі є розділ «Кіт».

— Підрозділ.

— Підрозділ «Кіт».

— Там нижче узагальнення.

— Артеме, тут написано «фактично проводять взаємодію замість дослідника». — Ярина підняла на нього очі. — Ви щойно офіційно зафіксували, що кіт справляється краще за вас.

— Я зафіксував, що присутність тварини є некерованим фактором.

— Ви зафіксували, що кіт справляється краще за вас.

— З методологічного погляду це те саме.

— Ні, — сказала Ярина, — з методологічного погляду це смішно, і саме тому я це запам'ятаю на все життя.

Вона повернулася до гортання, і ще хвилини дві Артем чув, як вона беззвучно сміється — не голосом, а плечима, — і разів зо два перегортала назад, до підрозділу 2.4, вочевидь, щоб перечитати.

Потім сміх припинився.

Дійшовши до кінця, вона не закрила ноутбук одразу — натомість прокрутила документ назад, до першої сторінки, і провела пальцем по рядку вгорі.

— Перше правило досі без змін? — спитала вона, не підводячи очей.

— Так.

— І жодного разу не довелося його порушити?

— Ні.

— Добре...

Вона закрила документ. Без пояснення, без коментаря.

Артем відзначив цю паузу як нехарактерну — зазвичай Ярина або одразу коментувала прочитане, або ставила наступне питання, — але цього разу мовчання затягнулося досить, щоб він сам вирішив його порушити.

— Ви питаєте це не вперше, — сказав він.

Ярина підняла погляд.

— Про правило?

— Про те, чи я його не порушив. Ви питали майже так само три тижні тому, у перший день. — Він завагався, добираючи слово точніше. — Це вже вдруге. Для випадкового питання забагато повторюваності.

Вона мовчала довше, ніж він розраховував, — і Артем, який зазвичай сприймав чужу паузу як порожній простір, що потребує заповнення, цього разу вирішив просто почекати, скільки знадобиться.

— Мабуть, мені цікаво, — сказала вона нарешті, — чи правило, яке пишеться для інших людей, узагалі можна виконати щодо самого себе.

— Це те саме правило. Не брехати — воно не вказує кому.

— Знаю. — Вона забрала свою книгу й підвелася, і цього разу пауза перед тим, як піти, була довшою за звичну. — Просто найлегше не брехати комусь. Найважче — не брехати собі, що ти не брешеш.

Вона пішла, лишивши Артема з відчуттям, що щойно програв суперечку, суті якої не встиг зрозуміти.

Він подивився на перший рядок документа ще раз.

Правило №1. Не брехати.

Воно виглядало так само, як і три тижні тому.

Артем згорнув документ швидше, ніж збирався.

* * *