Розділ 12. Старий рукопис

У вівторок Артем уперше прийшов не до бібліотеки, а до майстерні.

Формальний привід був: повернути книгу, яку Ярина позичила йому «для контексту» — щось про історію паперу, яку вона порадила «хоча б погортати, щоб розуміти, з чим я маю справу». Неформальний привід він собі навіть не намагався сформулювати.

Майстерня виявилася меншою, ніж він уявляв, — тісна кімната в цокольному поверсі, заставлена столами з лампами на гнучких важелях, банками клею, розкладеними по розмірах пензликами й запахом, у якому папір, розчинник і щось ледь солодкувате змішувалися в один нерозділимий аромат.

Два перші компоненти Артем ідентифікував за півхвилини. Третій — ні. Він повертатиметься до цього питання ще кілька тижнів і так і не розв'яже його.

На дверях зсередини висів аркуш із написом від руки:

ПРАВИЛА МАЙСТЕРНІ
1. Не їсти над столами.
2. Не пити над столами.
3. Не «поправляти» нічого без мене.
4. Скотч — це не реставрація.
5. Хто ще раз спитає «а можна просто заламінувати» — прибирає в п'ятницю.

Артем прочитав список двічі. П'ятий пункт був дописаний іншою ручкою й, судячи з натиску, в стані емоційного піднесення.

Ярина сиділа спиною до дверей, схилившись над чимось, чого Артем спершу не роздивився.

— Це вам, — сказав він, кладучи книгу на вільний край столу.

— Не туди.

— Це просто книга.

— Це просто стіл, на якому просто лежить робота за чотири тижні. — Вона, не обертаючись, показала пензликом кудись убік. — Отуди. Де підвіконня.

Артем переставив книгу на підвіконня.

— У вас на дверях п'ять правил, — сказав він.

— Шість. Шосте не записане.

— Яке?

— Не питати, чому їх п'ять.

Вона не встигла пояснити.

Двері відчинилися ширше, і чоловік середнього віку — Артем визначив у ньому викладача за тим особливим поєднанням втоми й авторитету, яке зазвичай супроводжує людей, що виправляють чужі роботи вже двадцять років, — заніс до кімнати течку, товщину якої годі було оцінити навіть на око: аркуші стирчали з країв під різними кутами, обкладинка тримались на самому лише корінці, а сам корінець виглядав так, ніби пережив не одне десятиліття у вологому підвалі.

— Ось, — сказав викладач, кладучи це на найбільший стіл із подвійним стуком. — Принесли сьогодні з архіву. Хочуть виставку до ювілею кафедри.

Ярина підійшла, обережно розгорнула течку — і замовкла.

Артем, який стояв трохи осторонь, розглядав рукопис як будь-яку нову систему: сторінки в бурих плямах, там і тут — розриви, що йшли не по краю, а прямо крізь текст, ніби папір розпадався зсередини.

— Це не піддається, — сказав викладач, дивлячись на це те саме, що бачила Ярина, але, вочевидь, зовсім іншими очима. — Кислотний папір, забагато вологи за роки, клей уже роз'ївся сам собою. Я б навіть не радив братися. Найкраще — оцифрувати те, що читається, а оригінал списати.

Ярина спершу піднесла одну зі сторінок ближче до світла, повернула під кутом, роздивилася розрив уздовж згину.

— Побачимо, — сказала вона нарешті.

Викладач знизав плечима з виглядом людини, яка вже чула цю фразу й знає, чим вона зазвичай закінчується, — і вийшов, залишивши по собі лише слабкий скрип дверей.

Ярина ще кілька хвилин мовчки роздивлялася сторінки, і Артем, не знаючи, чи доречно щось казати, вирішив почекати.

— Він не помиляється, — сказала вона нарешті, ні до кого конкретно не звертаючись. — Формально це вже не рятується. Половина методів, які я знаю, тут просто не спрацюють.

— То чому «побачимо»?

Ярина підняла на нього погляд — не роздратований, скоріше здивований самим питанням.

— Тому що «не рятується стандартними методами» і «не рятується» — це не одне й те саме.

Артем обміркував це так само серйозно, як обміркував би нову гіпотезу.

— Це схоже на те, що я роблю з експериментами, коли перший підхід не спрацьовує.

— Можливо. — Вона знову схилилася над течкою, обережно розправляючи один із розривів пінцетом. — Тільки різниця в тому, що ваші дані не розсипаються в пил, поки ви думаєте, з чого почати.

Артем подивився на її руки.

Вони рухалися зовсім інакше, ніж у читальному залі, — там вона гортала книги швидко, майже недбало, а тут кожен рух ішов повільніше, ніж потрібно, і зупинявся за мить до дотику, ніби перевіряючи, чи можна.

Він відзначив це.

Потім спробував віднести кудись — і не зміг: у методиці був розділ про жести як індикатори, але жести там вимірювалися частотою й амплітудою, а тут не було ні того, ні того. Була пауза перед дотиком, яку нічим не порахуєш.

Артем вирішив, що це нерелевантне спостереження, і повернувся до розмови.

Через кілька секунд він зрозумів, що досі дивиться на її руки.

— Скільки часу це забере?

— Не знаю. — Вона не підняла очей. — Може, тиждень. Може, до кінця семестру.

— А якщо не вийде?

Ярина мовчала так довго, що Артем уже подумки почав формулювати, як перефразувати питання коректніше.

— Тоді принаймні спробую, — сказала вона нарешті. — Іноді доводиться підбирати спосіб на ходу, коли жоден із відомих не підходить. Це, мабуть, найчесніше, що можна зробити з чимось таким пошкодженим.

Артем не знайшовся, що на це відповісти. Він лишив книгу на столі, попрощався і пішов, думаючи дорогою назад не про план другого етапу, а про те, з яким виразом обличчя Ярина дивилася на розірваний аркуш — так, ніби бачила там не пошкодження, а питання, на яке ще не знайшла відповіді.

Не рятується стандартними методами — і не рятується — не одне й те саме.

* * *