Розділ 11. Нова серія

— Шість, — сказав Артем.

Була дев'ята ранку понеділка, він щойно ввійшов, ще не сів, ще тримав сумку в руці — і почав із того, чим прокинувся.

Ярина не підняла голови.

— Доброго ранку.

— Доброго. Шість взаємодій за десять днів. Я весь план переписав у неділю.

— Ви в неділю працювали?

— Я в неділю думав. Це не працювало.

Він таки сів, розгорнув ноутбук і, оскільки вона й так рано чи пізно попросила б показати, розвернув екран до неї.

Ярина подивилася. Дочитала до кінця. Відклала пінцет.

— Шість людей.

— Шість взаємодій. Двоє можуть повторюватися.

— Це не робить цифру меншою.

Вона дивилася на екран, і щось у її обличчі змінилося — не осуд, скоріше та коротка внутрішня заминка, яку Артем уже навчився впізнавати як ознаку того, що вона щойно порахувала щось, чого не порахував він.

— За два тижні — вісім людей, — сказала вона тихіше. — Якщо рахувати з першого етапу.

— Дані потребують обсягу. Одна точка — не тенденція.

— Я розумію логіку. — Ярина повернулася до книги, але руки в неї на мить завмерли над сторінкою. — Просто вголос це звучить трохи... моторошно. Вісім людей за два тижні, які навіть не знають, що вони — вісім.

Артем не одразу знайшовся, що на це відповісти. З погляду методики цифра була скромною — значно меншою за мінімальний поріг статистичної значущості, який він знайшов у профільній літературі. Але сказана вголос, без десяткових дробів і формул, вона й справді звучала інакше, ніж на екрані.

— Вони й не мають знати, — сказав він урешті. — Це стандартна практика. У спостережних дослідженнях учасників не інформують, бо це змінює поведінку.

— Я знаю, що це стандартна практика.

— Тоді в чому проблема?

— Проблема в тому, що в спостережних дослідженнях люди сидять у лабораторії й натискають кнопки. — Вона повернулася до нього. — А тут людина в четвер увечері приходить додому й думає: о, а той хлопець із кав'ярні був нічого. Може, він напише.

— Я нікому нічого не обіцяв.

— Артеме, ви й не мусили нічого обіцяти. У цьому й річ.

Він почав відповідати — і замовк на другому слові, тому що аргумент, який складався в голові, стосувався формальної коректності протоколу, а вона говорила не про протокол.

— Що ви пропонуєте? — спитав він урешті. — Попереджати? «Доброго дня, я збираю дані»?

— Не знаю.

— Це знищить експеримент.

— Знаю. — Вона не дивилася на нього. — Я не кажу, що маю рішення. Я кажу, що мені трохи незручно, і чесно вам про це кажу. Ви б теж записали це в примітки, якби я була змінною.

Артем помовчав.

— Слушно.

— Я знаю.

— Я внесу це в розділ обмежень.

Ярина подивилася на нього довгим поглядом.

— Оце найгірше, що ви могли сказати, — відповіла вона без злості, майже весело. — Але я цього чекала.

Вона знову взялася за пінцет, і розмова на цьому мала б закінчитися — але за хвилину, вже не піднімаючи очей від сторінки, додала:

— До речі. Перевіряйте свою третю гіпотезу першою.

— Чому?

— Бо стійкість до зміни оточення — це, по суті, питання, чи ви взагалі та сама людина в різних місцях. — Вона нарешті глянула на нього. — А це, здається мені, найцікавіша змінна з усіх трьох.

Артем занотував це окремим рядком, під яким не стояло жодної категорії.

Потім підкреслив його двічі, сам не знаючи навіщо.

* * *